4d1f6-42avatopedi

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 21 вересня 2013 року в с. Глушківка

Дорогі брати і сестри!

На перший погляд здається недоречним у цей святковий день слухати нагадування Євангелія про те, наскільки вищим за діяльне життя є життя споглядальне (Лк. 10:38-42). Адже в нашому побуті найчастіше і храмове свято пов’язується не так із молитвою, як із застіллям, прийняттям гостей, із клопотами, які охоплюють більшу частину жінок парафіяльної громади. Але, може, якраз в цей час, в цей перший святковий день церковного календаря, як ніколи доречним є нагадування про те, для чого ж ми, власне, приходимо у церкву? Дуже часто у церкві, як і на приватній молитві, ми зосереджуємося на зовнішньому: коли покласти хрест, де поставити свічку, де правильно стати? Але насправді сенсом нашого перебування на молитві – на нашій розмові із Богом – є слухання Його. Не хору, не священика, а слухання Бога. Бо кожне слово Євангелія чи псалма є промовленою до нас фразою, якою звертається до нас Бог. Він до нас промовляє через посередництво людської мови, через посередництво тих людей, які колись записали були це слово. І найчастіше ми не можемо сприйняти Боже слово всім серцем…

Але хіба не бувало так, що ми одне й те саме слово чули багато-багато, може, десятки разів. Воно тоді проминало повз наше серце. І ось єдиного разу воно нарешті дійшло до глибини нашого єства і перевернуло його, як мають перевертати нас слова, коли ми в молитві, такій буденній звичайній молитві, починаємо розмову із Богом словами «Отче наш». «Отче наш»! Це не просто якесь почесне звання. Це нагадування нам про те, що ми всі – Його діти. Бог – наш спільний Отець, Він нас любить, і з нас усіх творить єдину родину. Ми повинні в своєму повсякденному житті пам’ятати про ці родинні стосунки, вміти їх цінувати. А отже, ми повинні ставитися один до одного справді як брат до сестри, чи сестра до брата.

Сьогоднішній день – це день нагадування про велику драму людей минулого, праведних батьків Богородиці Йоакима і Анни. Скільки років вони переживають трагедію бездітности! Для людини того часу це була справді трагедія, найважче покарання. Йоаким і Анна не можуть зрозуміти, чому, за що їх покарано? Здавалося б, усе в їхньому житті настроює їх на розпач, на відхід від Бога, на бунт. Вони ж бо нічим не завинили. І в той же час з них сміються люди, їх не допускає до принесення жертви священик, який вважає, що Бог відвернувся від них. І в цей час, час важких випробувань, вони не вірять у несправедливість Бога. Вони продовжують бути певними, що Бог зуміє їх винагородити. І, витримавши цей іспит, вони дістають нагороду: не просто довгоочікувану дитину, а найбільшу з-поміж усіх людей, Ту, кого тисячоліттями чекало людство – Пресвяту Діву, яка народить Божого Сина. І ось Вона, Пречиста Діва, дає нам вічний зразок тихої, покірливої і глибокої молитви, того слухання Бога, якого нам бракує.

Коли ми прослухали розповідь про двох жінок, які так по-різному приймали Христа, Марту і Марію (Лк. 10:38-42), не випадково відразу дається нам почути і той здивований і захоплений вигук, який могла зробити тільки жінка. Бо тільки жінка могла, слухаючи незвичне, глибоке слово Христа, подумати про Матір, яка Його народила: «Блаженне лоно, що носило Тебе, і груди, що Ти ссав їх!» (Лк. 11:27). Вона думає не тільки про Христа, а й про Ту, через кого Він прийшов у світ І це змушує нас сьогодні знов і знов подумати про виняткову місію жінки – матері.

Скільки ми з вами нарікаємо на неслухняну молодь: на пияцтво, розбещеність, на різні суспільні хвороби. І щоразу, коли ми нарікаємо на молодих людей, ми мали б подумати: а хто були їхні матері? Як їх виховували? Чи мали ті люди, які перебувають в ув’язненні, злочинці, які нас з вами обкрадають, не даючи вчасно пенсію чи зарплату, – чи мали вони домашній затишок, чи відчували вони любов? Бо місія матері якраз і полягає насамперед у тому, щоб дарувати дитині досвід любови. Мати передає цей досвід дитині, щоб одержати згодом від неї любов навзамін. І ми можемо розраховувати на затишну старість, на турботу і любов дітей тоді, коли ми зуміли бути для них добрим взірцем. А цей взірець починається з нашого ставлення не до самої дитини, а до Бога. Бо звідти ми плине невичерпне джерело досвіду нашої любови, доброти, лагідности, нашого ставлення до інших людей. Від Бога ми беремо мир – те, чого так бракує у нашому житті.

Однак же як часто ми ховаємося від присутности Бога, від спокою, в якому Бог перебуває за безліччю наших великих і дрібних справ! Скільки разів під час молитви ми згадували, що треба кудись бігти: вимкнути газ, закрити кури, нагодувати худобу! Скільки виникає таких думок, які руйнують нашу розмову з Богом, захоплюють нас і занурюють у вир повсякденности. А нам потрібно одне – ту найкращу частку, яку обрала Марія (Лк. 10:42)! У Марії також було безліч турбот. До неї прийшов Учитель зі Своїми учнями. Треба було накривати стіл. Уявіть собі, що таке нагодувати гостей, які прийшли зненацька і яких більше десяти! А вона раптом забула про все, сіла й слухала, бо знала, що зустріч з Учителем дається не для того, щоб щось робити, бігати, клопотатися, а щоб від Нього одержати. Марія дістала від Нього унікальну науку – науку віри і милосердя.

Коли приходить неділя, коли настає храмове свято або будь-яке інше свято церковного року, коли ми стаємо зрештою на молитву, пам’ятаймо про цей досвід Марії, сестри Лазаря, і про суголосний йому досвід Пресвятої Богородиці: вміння перебувати в душевному спокої і слухати. Бо тільки в душевному спокої ми можемо почути голос Бога. І саме звідти ми можемо взяти те, чого, може, нам найбільше бракує в світі – спокійне, лагідне ставлення до оточення. З джерела Божої любови ми споживаємо вміння діяти примирливо на наших дітей і онуків. Кожен із нас, споживши з цього джерела, здатен стати сівачем миру. Тим сівачем миру і любові, яким є для нас назавжди Пресвята Матір Божа. Амінь.

(Переглянуто 90 разів, 1 переглядів сьогодні)