Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 22 січня 2009 р.

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні Євангеліє запрошує нас замислитися над словами: «У Бога все можливе». Ці слова лунають особливо обнадійливо в зажурливій атмосфері сучасної української дійсности. Бо справді, коли подивитися телебачення, послухати по радіо останні випуски новин, переглянути Інтернет, здається, що пітьма цілком оповила наше життя, і з неї немає ніякого виходу. Нас намагаються переконати, що ми не здатні проіснувати самі по собі – без блоків, міждержавних союзів, без зарубіжних позичок, що ми не витримаємо довго з високими цінами на газ. Нас уже переконують, що ми займаємо перше місце в світі серед кандидатів на дефолт. І багато, багато чого іншого можна довідатися з новин, щоб втратити оптимізм. Не говорять нам тільки про одне: що в найнеймовірніших, найскладніших обставинах Господь здатен вивести народ із найважчої скрути, якщо він має тверду віру, почуття власної гідности й впевнености у своїй справедливості.

Нам, здається, нема до чого прикласти Христові слова про те, як важко багатому ввійти до Царства Небесного. Ми звикли бачити себе убогими, злидарями, і вже в чому-чому, а в багатстві перешкод до майбутнього життя не бачимо. Але пригадаймо, на що ми покладалися ще два десятки років тому, коли ми мріяли про вихід на свободу із тюрми народів? На природні багатства України, її колись потужну індустрію, на те, що ми – найбагатша республіка Совєтського Союзу, що нас багато, що ми – стародавній сильний народ, і на багато, багато яких іще суто матеріяльних чинників.

Однак за два десятки років виявилося, що багатство дуже легко змарнувати недолугим і захланним володарям, що без певної і твердої дороги в майбутнє ми можемо блукати і блукати на манівцях цивілізованого світу, повторюючи вчорашні і позавчорашні помилки. Виявилося, що наша надія на власне багатство, на багаті родючі землі, на природні ресурси, на інфраструктури, які склалися в старі часи, були примарними. У той час, як зовсім бідні, позбавлені природних ресурсів країни, в яких представники інших націй становлять ще більший відсоток, ніж в Україні, зробили різкий прорив уперед, і вже є там, куди ми тільки мріємо колись потрапити: і в Європейському Союзі, і в НАТО. Ми покладалися на матеріяльні чинники – і занедбували власний дух. А найбільш заважала й заважає нам власна слабкодухість, брак віри в Бога і в допомогу Провидіння.

Ми молимося сьогодні за те, щоб Господь дав нам твердість, міць духовного здоров’я, свідомість самих себе. А ця свідомість насамперед починається з відчуття своєї слабкості, з уміння покладатися не на своє багатство, не на матеріяльні ресурси, яких може і не бути. Молимося про те, щоб ми навчилися покладатися на Бога, на свою віру, на свої відчуття любови до ближнього, на національну солідарність, брак якої ми відчуваємо в цей час найбільше. І ще однією нашою найбільшою проблемою сьогодні лишається брак любови. А немає іншої потужної основи, на якій можна будувати справді вільну державу, ніж християнська любов і національна солідарність.

Ми згадуємо сьогодні про Акт Злуки, підписаний 90 років тому. Ми радіємо тому, що саме тоді, 22 січня 1919 р., а не 1939 року, коли Сталін вводив свої війська в Західну Україну, було ухвалено поєднати Західну і Східну Україну в одній державі. До цього Акту приєдналися згодом й інші українські землі – Кубань, Закарпаття, Буковина. Але чому вони не змогли здійснити цей акт? Не тільки тому, що іноземні війська вже вторглися на територію України й окупували значну її територію, але тому, що солідарність виявилася нестійкою. Невдовзі уряд Наддніпрянської України задля захисту своєї землі відступив Західну Україну Пілсудському, згодившись про власний кордон на Збручі, а Українська Галицька армія входила в союзи то з денікінцями, то навіть із совєтами. Ідея злуки, Самостійної Соборної держави від Сяну по Кавказ, так і лишилася тільки на папері.

Молімося в цей день, щоб Господь дав нам мудрість будувати в своїх душах тверду основу тієї соборности нації, яка споруджується на любові. Молімось, щоб Господь дав нам талант вдячности Йому за нашу свободу – той неоціненний дар, ціну якого людина може збагнути тільки після його втрати. Молімося, щоб нам не забувати осягнення ціни свободи такими жорстокими втратами. Нехай милосердний Господь, який послав нам наприкінці минулого століття неоціненний дар свободи, дасть нам талант гідно використовувати цей дар. І нехай наше свято, 22 січня, свято тяглости змагань українського народу за власну державу, стане для нас завжди радісним і обнадійливим, щоб ми могли дивитися один на одного із тими оптимістичними братніми почуттями, які ми бачили позавчора у телетрансляції зі Сполучених Штатів на обличчях американців, коли вони раділи інавґурації свого нового президента. Хай Господь допоможе нам пошанувати соборну Українську державу працею кожного із нас, даром християнської любови, яка йде з Божої ласки від наших сердець і яку кожен із нас має передати своїм ближнім, творячи цим основу соборности країни. Амінь.

 

(Переглянуто 79 разів, 1 переглядів сьогодні)