Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 12 лютого 2014 року

Дорогі брати і сестри!

В останні роки чимало говорилося і писалося про введення богослов’я в перелік наук, з яких захищають дисертації в Україні. Це так званий ВАКівський список, тобто той список, за яким вища атестаційна комісія приймає до розгляду дисертаційні роботи. Це означало дуже багато для Церкви – означало остаточну легалізацію богослов’я як однієї з найдавніших і найбагатших за обсягом зробленого наук. Як це обертається на сьогодні? Вже подекуди відкриваються кафедри, відділення, з’являються ті, хто претендує на викладання богослов’я. Але саме богослов’я розглядається ніби як підвид філософії. І десь там, у затінку філософських дисциплін, викладається і воно.

Як саме це виглядає – важко сказати. Але саме сьогоднішній день – день трьох великих богословів і вчителів Церкви Василія Великого, Іоана Золотоустого і Григорія Богослова – допомагає відчути вади цих сучасних слабеньких спроб імітувати присутність богослов’я у інтелектуальній сфері сучасної України. Чому так блідо виглядає воно? Бо сучасному богослов’ю бракує того, чим найбільше наділені були і Василій Великий, і Іоан Золотоустий, і Григорій Богослов – єдности слова і вчинку.

Від самого початку християнське богослов’я передбачало не стільки розмірковування і їхній виклад на папері, не стільки аналіз якихось абстрактних тез, скільки навчання своїм життям, втілення своїх слів у повсякденні вчинки. Рівень богословствування визначався рівнем святости. А святість – це не якась відзнака, яку дає влада чи держава. Святість означає повсякденне служіння Богові і ближньому. Святість передбачає повсякчасне несення на собі тягаря хреста Господнього.

І саме цей тягар повною мірою відчули на собі і Василій Великий, і його найближчий соратник Григорій, єпископ Ніський, якого назвали Богословом за мудре навчання про Пресвяту Тройцю. І, звичайно ж, Іоан Золотоустий – той великий нащадок Антіохійської школи ораторського мистецтва, який зумів використати ці набутки минулого для проповіді християнської науки. І здобув за це титул Χρυσόστομος – Золотоустий, той, у якого золоті уста, просвітлені правдою Євангелія.

Кожен із них мав протистояти тискові довкілля. Кожному доводилося говорити речі, важкі для сприйняття, які когось обурювали, когось ображали, бо містили в собі справедливість. А зовсім не кожна людина любить чути правду! І, мабуть, не дарма говорять, що нас найбільше обурює, ображає, коли у критичних словах, які адресовані до нас, ми знаходимо справедливе звинувачення в наших вадах.

Такі справедливі звинувачення доводилося говорити і трьом святителям. Особливо важко страждав Іоан Золотоустий, двічі відсторонений від своєї кафедри, відправлений на заслання. Якщо першого разу, коли весь народ збунтувався і вимагав повернути його, звинувачуючи владу у несправедливости щодо архипастиря, він був-таки повернений до Константинополя, то вдруге він так і помер на засланні.

Василій Великий і Григорій Богослов представляють нам разом із ще одним єпископом Григорієм Ніським Кападокійську школу богослов’я. Сьогодні не існує вже такої країни Кападокія. Там живуть турки. Лишилися тільки пам’ятки минулого: прекрасні печерні монастирі та розписи давніх храмів. Але у скарбниці Христової Церкви лишилася спадщина цих святих, які зуміли поєднати в собі не тільки античну освіченість – Василій Великий і Григорій Богослов здобули найвищу з можливих у ті часи ри́торську освіту, навчаючись і вдома, і в Константинополі, і в Афінах. Але, разом із тим, вони здобули освіту, якої не давали тогочасні школи. Вони, проходячи ці вищі школи, і потім, відчувши поклик Церкви, вирішили вчитися у малописьменних подвижників – аскетів, що тоді населяли єгипетську і палестинську пустелі. І вони вирушають туди вчитися у простих монахів, приймають їх життєвий досвід, приносять його у рідні краї, засновують власний монастир. І там формуються вже не тільки як освічені інтелектуали, але і як мудрі, досвідчені християнські аскети.

Саме сполучення цих якостей і творить ту неперевершену цілість богословствування, якою відзначається спадщина цих святих.

Характерно, що разом із ними в Афінах ходив до школи ще один майбутній політичний діяч – виходець із царської родини Юліан, якого назвуть відступником. Він слухав тих самих вчителів, вдавав із себе християнина, але гордовита амбітність, бажання влади, замилування своєю власною освіченістю провокували в нього те, що згодом спричинить конфлікт із Церквою. І поставить його на чолі стану ворогів і Василія Великого, і Григорія Богослова. Він стане останнім представником язичництва на Константинопольському престолі. І назвуть його за це Юліаном Відступником.

Отже, дороги брати і сестри! Найголовніше, чого вчать нас троє святих, яких ми сьогодні вшановуємо, – поєднання в собі інтелекту і віри, розуму і того відкритого до Христа серця, без якого не буває справжнього богослова. Бо богословом може назватися тільки той, хто прийняв у своє серце скарбницю Слова, що приходить із Неба. Слова воплоченого, Яким став Сам Христос. І саме крізь призму цієї віри, ніби крізь збільшуване скло, і сяє кожен із тих святих, яких ми сьогодні вшановуємо, тим світлом, про яке і говорить сьогоднішнє Євангеліє (Мт 5:14-19) – світлом, яке освітлює світ довкола нас і дає часточку цього світла на життєвій дорозі для кожного з нас. Амінь.

(Переглянуто 134 разів, 1 переглядів сьогодні)