Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 28 серпня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Замислимося на хвилинку про те, яке змістовне сьогоднішнє свято! Ми вшановуємо сьогодні і конкретну подію – Успіння, тобто, переставлення Пречистої Діви від смерти до вічного життя. Згадуємо про те, як відходила вона до свого Сина, як зібралися апостоли, як потім вони виявили, що тіла її вже немає там, де його поклали в гробі. І вони зрозуміли, що Богородиця з тілом відійшла до вічного життя.

Але, разом із тим, сьогоднішній день вже підсумовує собою церковний рік – рік, який починається з першого вересня, на початку якого ми святкуємо Різдво Пресвятої Богородиці, і який завершується Успінням Богородиці.

Логіка церковних свят побудована так, щоб ми ніби проходили євангельською історією разом із Богородицею, під її опікою і за її допомогою, ніби діти, підтримувані нею за руку.

Разом із тим це свято нагадує нам про початок осени, про початок навчання, про осінні роботи. Для людини сільськогосподарської культури, в якій власне формувалася Церква, в якій виникали перші громади, ця пора нагадувала про боротьбу за майбутній врожай, про ті роботи, які треба зробити, аби зернина, посіяна восени, зійшла наступного року. А помирання природи разом із настанням осінніх – зимових холодів віщувало майбутню весну. Так само, як і упокоєння, успіння Пречистої Діви віщує майбутнє воскресіння всіх і її вічне перебування разом із Сином у Небі.

Цей день – найголовніший з усіх богородичних свят, який стає ніби квінтесенцією всього вшанування Богородиці Церквою. Це змушує нас замислитися над своєрідною загадкою, яка декого з людей, далеких від Церкви, або вводить у саркастичний стан, коли вони починають доводити, що «У вас багато богів, ви молитеся Богородиці, як богині», або просто дивує. Бо шанування Богородиці приймається ними за шанування чогось більшого, вищого.

Ми вшановуємо в Богородиці ту, кого називаємо Матір’ю Церкви, керуючись словам Самого Спасителя, Який передає, висячи на хресті і віддаючи Свій дух у руки Отця, Свою Матір – найдорожче, що Він має на землі – під опіку Церкви в особі наймолодшого з апостолів Йоана Богослова зі словами: «Оце мати твоя!» (Ін. 19:27). Ісус промовляє до Йоана Богослова, а через нього – до кожного з нас, даруючи нам усім Свою Матір, ніби приймаючи нас усіх у Свою родину, творячи із Церкви родину.

І тут ми зустрічаємося ще з однією загадкою, яка стає для людства чомусь щодалі все більше незрозумілою – загадкою материнської любови Богородиці.

Слово «любов» у сучасній цивілізації якось дуже девальвувалося, розчинилося. Ми приймаємо за любов дуже формальні зовнішні ознаки. Часто саме через це нас обдурюють кандидати в народні депутати і в президенти, які клянуться нам у своїй любові. Ми часто вступаємо у шлюбні зв’язки, приймаючи за справжнє кохання те, що є чимось зовсім іншим. А наше мистецтво будує фальшивий образ любови, насичуючи еротичними сценами фільми, літературні твори, даючи нам замість справжньої великої любови її замінник. Та що там говорити, якщо і в церковному житті ми дуже часто замість щирої любови до ближнього відбуваємося формальними зовнішніми знаками, посмішками, запевненнями інших в своїй любові і сердечній… байдужости до нього…

Перечитаймо уважно Євангеліє і не знайдемо там жодного разу, щоб Богородиця говорила до свого Сина: «Як я Тебе люблю!». Я не пригадую, щоб мої дідусь, бабуся – те старше покоління, щоб вони комусь постійно говорили про любов. Навпаки, вони часто сварили своїх дітей, онуків. Але ніхто й трішечки не сумнівався в тому, на скільки вони насправді їх люблять!

Говорити про любов і любити – зовсім інші речі. Дуже часто саме наші слова приховують те, що насправді виглядає зовсім інакше. Богородиця всім серцем віддана своєму Синові. Вона супроводжує Його від Назарету, з того місця, де їй явися архангел Гавриїл, і до хреста на Голгофі. І потім, вже знявши з хреста тіло свого Сина і поклавши його до гробу, вона продовжує бути разом із Ним, опікуючись цілою Церквою.

І сьогоднішній день нагадує нам про фінал цієї земної опіки, коли Богородиця збирає довкола себе свою родину – апостолів, прощається з ними і водночас дає їм знак того, що вона не залишить їх і пізніше. Скільки в Україні ми бачили цих знаків! Кожен, хто хоча б раз перебував на прощі в Зарваниці, відчув ту постійну присутність Богородиці в нашій українській реальности. І той, хто не вміє цього помітити, не зрозуміє, чому ми зуміли всупереч усій логіці встояти, вижити, не бути винищеними підчас голодоморів, ґеноцидів, чужоземних загарбань. Бо ми мали Матір!

Не випадково той епізод появи Богородиці над Почаївським монастирем, коли вона, захищаючи від стріл чужинців, врятувала монастир, став важливим національним символом. І піснею – символом, яка поширилася відтоді, стала не тільки пісня «Ой, зійшла зоря вечоровая», а й «Пречиста Діва – Мати руського краю». Руссю українці тоді називали свою батьківщину. І не царицею, а Матір’ю свого краю назвали вони Богородицю!

Церква має вчитися у Пречистої Діви, як вчаться діти у своїх батьків. Вчитися справжній щирій любови, яка виявляється не в тому, щоб на мітингах виголошувати здравиці на честь свого краю і з’являтися у перших рядах на трибунах, а в тому, щоб суворо нести своєму краєві правду так, як це робив преподобний Феодосій Печерський, якого вчора ми згадували у своїх молитвах. Вчитися бути справжніми, відданими синами і доньками свого народу, здатними захистити його не тільки від чужинців, але й від неправди, від облуди, від помилок, які він робить, вчитися бути згуртованими, любити один одного – ось те, що ми повинні переймати у Пречистої Діви.

Пригадаймо, яке перше чудо вчинив Спаситель? У Кані Галилейській (Ін. 2:1-11). Чи про щось просила, благала Його мати? Ні. Вона тільки вказала Йому, тільки натякнула: «Як забракло ж вина, то мати Ісусова каже до Нього: Не мають вина!» (Ін. 2:3). І Син розуміє цей натяк і робить так, як мати Йому підказує. Ось приклад справжньої материнської любови з пошаною до гідности свого Сина.

Це те, чого нам дуже часто бракує, бо ми не завжди вміємо шанувати гідність один одного й забуваємо, що наша дитина чи онук також має свою гідність. І до них треба ставитися відповідно і виховувати в них вміння захищати свою гідність і шанувати гідність інших. Не прикривати своє втручання в життя інших, свій тоталітаризм словами, а шанувати, підказувати, вести і бути поряд у житті – ось той урок, який залишає нам Пречиста Діва Марія.

Сьогоднішній день – це не день прощання з Богородицею. Це день нової зустрічі з нею. Бо, прощаючись із невеликим колом апостолів у Єрусалимі, вона водночас зустрічається з нами всіма, вона розширює свою родину, опікуючись з Неба кожним із нас.

Хай же ця материнська любов і опіка Пречистої Діви стане для нас повсякденною реальністю і водночас зразком того, якими ми повинні бути дідусями, бабусями, батьками, матерями. Як ми повинні любити, дбати про інших – вчитися бути Церквою. Тією Церквою, якій за Матір передав на хресті Спаситель Свою Матір. Амінь.

(Переглянуто 89 разів, 1 переглядів сьогодні)