Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 27 вересня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Цьогорічний збіг, коли Воздвиження Чесного хреста припадає на неділю, дуже добре допомагає нам відчути внутрішню суперечливість і водночас – приховану внутрішню логіку цього незвичного свята, яке поєднує в собі і радість перемоги, і глибокий сум. Сум від переживання зради, від переживання страждань Спасителя світу. В основу самого свята покладені події, пов’язані з перемогами християнського війська – перемогами у суспільному вимірі. Власне, перша з них була здобута навіть не військом, а шуканнями самого імператора Константина, який після кількох століть переслідування християнства надав йому леґальний державний статус. Його мати, рівноапостольна цариця Єлена, прибувши до Єрусалиму, знайшла Чесний Хрест Господній. І єпископ Єрусалиму підносив той хрест на всі чотири сторони світу.

А вже наступна перемога була здобута над персами, які, завоювавши Єрусалим, захопили як найкоштовнішу реліквію чесне дерево Хреста Господнього й тримали його у себе. І тільки коли візантійське військо перемогло персів, реліквія знову повернулася до Єрусалиму. Тоді знову відбувалося те саме, що і трьомастами роками раніше: глава Єрусалимської церкви урочисто підносив хрест, демонструючи його загалові.

Отже, ми ніби подумки повертаємося до перемог і святкуємо їх. Але що стоїть за цими перемогами? Та перемога, яку Сам Христос здобув на хресті. І піднесення хреста має не стільки символічне значення демонстрування знаку переможця – як підносяться прапори країн-переможців над їхніми столицями чи над столицями переможених держав. Ні. Хрест нагадує нам, що в основі християнства, в основі перемоги над гріхом лежить жертва. Бо сьогодні ми згадуємо Христову криваву жертву, принесену на Голгофі. І знову, читаючи уривки з Євангелія від Йоана (Ін. 19:6-11, 13-20, 25-28,30-35), ми ніби переживаємо жах зради, переживаємо тягар матері, яка стоїть біля хреста, на якому розпинають її Сина, переживаємо й самі нелюдські страждання Ісуса з Назарету – не тільки Сина Божого, але й Сина Людського, якому тілесний біль так само болів, якби болів кожному з нас, якби ми переживали такі самі страждання…

Саме на знак спомину про цю Христову жертву Церква встановлює у сьогоднішній день суворий піст, такий, як у Велику п’ятницю перед ушануванням Христового воскресіння, знов нагадуючи нам: не було б воскресіння, якби не було б цієї жертви.

Це важко зрозуміти людині, яка щойно входить до Церкви. Це важко зрозуміти і нам, людям із певним духовним досвідом. Бо нам хочеться, щоб шлях віри був водночас шляхом тріумфу не тільки в духовному вимірі, але й у вимірі світському. Ми жадаємо переконання всіх опонентів, подолання всіх суперників, простування вперед і вперед. Але тут ідеться не про простування вперед, а про піднесення. Піднесення над світом, – але на хресті! Тобто, піднесення над усіма спокусами цього світу через приєднання до Христової жертви. В цьому – шлях християнина.

Духовна досконалість неодмінно пов’язується зі свідомим самообмеженням, із постійною пам’яттю про потреби інших людей, про жертви, які нам необхідно принести, щоб тим людям стало легше, щоб звільнити їх від тягарів, щоб допомогти їм звільнитися не тільки від окупації іноземцями, але і від ще страшнішої окупації – поневолення гріхом, яке стало джерелом усіх проблем у людській історії – і особистих, і суспільних.

Нам подобається, коли нас ушановують. Але часом, коли людина дістане незаслужену відзнаку або сама відзнака здається їй купівлею її підтримки чи прийнаймні симпатії, тоді з’являється внутрішнє невдоволення винагородою.

Мені надзвичайно сподобався один чоловік, який недавно приходив до мене і радився, як йому бути. Його мають нагородити, а він відчуває, що ця нагорода нещира, вона дається з інших міркувань, тому він би не хотів її приймати. Людина не хоче приймати нагороду, бо знає, що ця нагорода – це також купівля.

Наша совість часто допомагає врятуватися від поневолення неправдою. Її, совісти, треба частіше дослухатися. Водночас же слід пам’ятати, що навіть тоді, коли ми переживаємо свідомі самообмеження, фізичні страждання, це може нам давати радість. Але за однієї умови: якщо ми діємо на користь іншої людини, на користь свого ближнього, на користь своєї держави, якщо ми обороняємо гідність людини. Одне слово – коли ми жертвуємо собою задля Христа. А саме служіння Христові дає нам часом дуже несподівану винагороду, коли посеред страждань раптом відчувається таке світле піднесення, яке дається нам почуттям співпричетности до Христових страждань на Голгофі. Саме це і знаменує хрест, який підноситься над церквами східного обряду в ці дні.

Ми мусимо пам’ятати про те, що метою християнина є не здобуття світських перемог, нагород, відзнак, не здобуття успіху, пріоритету в світі. Ні. Наше споглядання на хрест дає нам відчуття очей Христових, які дивляться на нас, які зазирають у нашу душу і питають нас: чи ми пам’ятаємо про Його шлях до Неба? Чи пам’ятаємо, що наш шлях уперед – це не шлях до успіху через перемоги? Це шлях піднесення до Неба! Бо Христос кличе нас до воскресіння, до Неба і нагадує, що наше особисте воскресіння не зможе здійснитися без нашої співучасти у Його земній жертві, у Його Голгофі.

Тож так і переплелося все у сьогоднішньому святі: свято перемоги є водночас святом світлого болю, який приймає Христос за нас із вами. Це Його дарунок нам, дарунок, який зобов’язує нас пам’ятати про тих, хто потребує від нас допомоги, яку ми мірою наших скромних можливостей можемо дати нашому ближньому. Підтримати, захистити правду, зберігати гідність у складні часи і давати приклад збереження цієї гідности – це і є наше власне піднесення на хрест. Бути принциповими і послідовними, бути вірними – це теж шлях простування із Христом. Вміти віддати із радістю ближньому, щоб прийняти і собі з чистою совістю ту незмірно велику нагороду, яку обіцяє нам Христос, сходячи на хрест, – ось у цьому полягає наше свідчення віри, наше гідне й щире піднесення хреста Господнього над світом. Амінь.

(Переглянуто 137 разів, 1 переглядів сьогодні)