Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 25 травня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Поміркуймо, чи є хтось серед нас, хто б любив прощання? Навпаки, ми завжди його боїмося. Нам важко розставатися із дорогою людиною, нам страшно зоставатися самим, коли ми залишаємо надійну, певну особистість, звичне оточення і вирушаємо кудись у невідомість. Так було колись, як ми виїздили зі свого дому, вирушаючи на роботу в інше місто. Так було ще раніше, коли, закінчуючи школу, ми вирушали на навчання в університет, інститут, училище. І так тривожно було в шкільний випускний вечір думати про те, що завтра вже ніколи цих учителів не побачиш. І навіть ті вчителі, з якими не склалися стосунки, здавалися такими вже звичними, домашніми, без яких буде страшно…

Що ж говорити тоді про Христових учнів, які щойно знов ожили, відчувши присутність Учителя у своєму колі. Вони пережили вже були страшне розчарування, коли, замість того, щоб утвердитися на престолі царя юдейського, їхній Учитель пішов на Голгофу і помер, розп’ятий на хресті. Вони пережили кілька страшних днів розпачу, зневірі, які настали після смерти улюбленого Вчителя. Здавалося, майбутнього вже немає. Лишається тільки повертатися додому, до старого способу життя, змусивши себе забути все те, чого набули за три роки перебування з Ісусом з Назарету.

Але сталося воскресіння! Христос знову являється серед учнів. І вони повірили, обнадієні Його присутністю, що це вже назавжди, що тепер Він ніколи їх не залишить, вони і далі будуть гуртуватися довкола Нього.

Але ні! Минає сорок днів, і Христос, зібравши їх неподалік від Єрусалиму, на схилі Оливної гори біля Витанії, знову прощається…

Що переживали учні – і старші, і молодші? Що переживав юний Йоан Богослов, якому Христос, помираючи на хресті, довірив Свою Матір? Як же тепер вони будуть самі? Це ж бо аж за десять днів вони переживатимуть нову зустріч. Але вже прощаючись, Христос обіцяє, що ця нова, майбутня зустріч поєднає їх назавжди.

Для чого було потрібне видиме прощання Ісуса з учнями? Зверніть увагу на деталь, яку відзначив євангеліст Лука (Лк 24:36-53): перед вознесінням Христос навіть споживає з апостолами ту просту звичайну їжу, яку вони мали: хліб і мед. Він робить це, щоб показати Свою тілесність. Він – Син людський. І, як людина, Він відкриває доступність Неба для кожного! Він показує, – навіть так наочно, як зображується на іконах за словами євангелистів, – ніби підносячись угору, до хмар, на небо, що ця межа вже знову стерта. Це ж бо Ним, Христом, відкрито Небо для людини, а отже і вічна непроминуща зустріч із Ним у майбутньому воскресінні. Зустріч, слідом за якою вже ніколи не настане прощання!

Але йти на Небо можна лише разом із Христом. Він є дорога. Дорога не в буденному сенсі, як маршрут, прокладений тут, на землі. Це – дорога у вічне життя, на Небо, яку Христос пропонує тим, хто готовий вчитися в Нього і жити так, як жив Він.

Саме в цьому полягає суть християнської дороги: бути такими як Христос, а значить іти слід у слід за Ним. Для того і дане нам Євангеліє, для того і відкривається нам Христове навчання все повніше у благовіствуванні Церкви, щоб ми мали перед собою цей дороговказ, або, як прийнято казати в останні роки, дорожню карту, щоб ми не губилися на цій дорозі, коли ми хочемо її подолати. Бо може статися, що ми схочемо обрати власну дорогу, не християнську. Ось це й буде дорога в нікуди, у безвість. Вона не передбачатиме кінцевої зустрічі, яка осяватиме, ніби маяк, християнську життєву дорогу. Христос залишає вибір за нами. Він кличе за Собою, заохочує вирушити шляхом спасіння. Він відкриває цю дорогу. Але Господь нікого не силує йти нею.

Саме у Церкві відкривається перед нами дорога християнського вдосконалення, дорога, якою Христос кличе йти Своїх учнів. Недарма перед тим, як їм відкрити цю дорогу, Він запрошує їх зібратися разом, щоб відчути необхідність спільного, спільнотного долання шляху до Неба.

Церква для нас – це й є місце, де ми збираємося за закликом Христа. Збираємося, аби відчути Його присутність, пережити Його вознесіння, яке не ховає Христа від нас, а відкриє Його нам  як Другу Особу єдиного у Тройці Бога. Через триіпостасність Бога, до осягнення якої ми готуємося, в тому числі, і сьогоднішнім святом, нам відкривається і досконала складність нашого внутрішнього єства, особлива єдність душі і тіла, яку складає особистість кожного із нас. Нам відкриваються образ і подоба Божі, які ми маємо помітити в собі і в них зауважити іскру Божого творіння, з якої і може розгорітися в нашій душі полум’я вічного життя.

Тож і сьогодні, в цей день свята Господнього вознесіння, ми святкуємо прощання задля майбутньої зустрічі. Прощання із видимим Христом задля того, щоб Він відкрився нам у особливому баченні нашого серця.

У цей день ми відкриваємо і сенс того видіння, яке колись наснажило Якова в його земній дорозі – видіння сходів до Неба. Саме ці сходи прокладає для кожного з нас Христос, возносячись на Небо до Отця для вічного царювання разом із Ним. Амінь.

(Переглянуто 125 разів, 1 переглядів сьогодні)