voznesenie_nova_srbija

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 13 червня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Після того, як ми прослухали читання з Діянь святих апостолів (Дії, 1 зач. 1:1-12), нам хочеться думати, що євангелисти розкажуть про те, що відбулося на Елеонській горі – про вознесіння Христове – докладніше, виразніше. І раптом лунають тільки коротенькі фрази: вчора ввечері з Євангелія від Марка, сьогодні – з Євангелія від Луки (Лк. 24:36-53), того самого євангелиста Луки, який у Діяннях описав трохи докладніше цю подію…

Чому євангелисти не описали детальніше подію вознесіння? Що змушує їх бути такими лаконічними? Чи вони не помітили того, що сталося? Ні. Сам Христос Свої прощальні миті з учнями будує так, аби не зосереджувати на них увагу. Він показує легкість переходу до вічности і кличе до цієї майбутньої дороги не тільки Своїх учнів, а й усіх нас.

Цю мить стрімкого переходу від світу тілесного, в якому Свою тілесність Христос підкреслює тим, що споживає звичайну їжу разом із Своїми учнями (Лк. 24:41-43), до світу духовного, – до того, до котрого ми всі з вами покликані, Христос здійснює, залишаючи враження хмаринки, що тане перед нашими очима на небі. Він повертається до Отця; повертається з радістю, закликаючи туди всіх нас.

Але лишається питання: а що тут, на землі, Він не був з Отцем? Хіба тут існували якісь перешкоди у Його належности до неподільної Тройці? Ні, звичайно, ні. Але саме у незбагненному для нас просторі, який називаємо Небесним Царством, гармонія трьох Божих Осіб досягає найвищої досконалости, тієї досконалости, яка перед нами відкривається, ніби образ майбутнього.

Скільки разів людина намагалася проникнути в цю таємницю! Скільки письменників радували або засмучували нас своїми фантастичними образами майбутнього царства! Скількох із нас розчаровували пасторальні картинки ідилії, в якій ніхто нічого не робить, тільки всі прославляють Бога і перебувають у спокої – у стані, який нам тут здається станом стагнації! І, напевне, наші будь-які земні спроби пристосування майбутнього життя до наших матеріяльних вимірів завжди будуть наївними і некоректними.

Очевидно, що, входячи у найбезпосередніші стосунки з Творцем, ми входимо у світ Його невпинної творчої діяльности. Ми входимо у світ радости, не затьмареної ніякими двозначностями, провинами перед Богом і один перед одним – не затьмареними гріхом, бо його не знає Небесне Царство. А саме гріх позбавив наших праотців права перебування в ньому.

Христос легко і природно переходить до іншого виміру існування саме тому, що Він не має і не може мати жодного гріха. Кожен із нас, хто спостерігав, як, буває, важко помирає людина, як важко прощається вона з землею, зрозуміє, наскільки важливо зуміти ось так, легко і природно, поєднатися із вічним неперехідним Отцем.

Часом ми молимося про легкий перехід до вічности, особливо за людей, важко і невиліковно хворих. І саме той бар’єр, який стоїть між нами і вічністю, вимагає від нас тут, ще в цьому житті, відпокутувати свої провини, щоб ми зуміли опинитися там, куди кличе нас Христос, – у Небесному Царстві. І саме тому наші останні роки бувають затьмареними тягарем хвороб, різного роду випробуваннями, які спадають на людину, як іспит на шляху до Неба. Цей шлях овіяний словами ангелів, які повідомляють апостолам про перебування Христа біля Отця (Дії 1:10-11). Ангели залишають учнів із надією. Але водночас залишають їм особливе посланництво, особливу місію, яка і в Діяннях святих апостолів, і в євангельському читанні визначається словом «свідки».

Яким важким ставатиме часом зміст цього слова! Це слово в Об’явленні апостола Іоана Богослова передаватиметься грецьким словом «μάρτυρες» – мученики. Свідчення про Христа може бути мучеництвом. Але воно завжди сповнене радістю, навіть, у хвилини страждань, від переживання майбутньої зустрічі з Отцем.

Свідчення про Христа всім своїм життям – ось місія Церкви! А свідчити про Христа – значить намагатися жити як Христос, наслідувати Його в своєму житті, радитися з Ним, бути з Ним завжди – і в радості, і в стражданнях. Бо і Він переніс страждання, спокутуючи наші провини на хресті.

Христос залишає нас свідками. І водночас кличе за собою слідом у вічне майбуття. І хай ця місія свідків Христових сповнює нас почуттям відповідальности і радости від картини вознесіння. Вознесіння як повернення до вічности, що суджена кожному із нас і шлях до якої ми торуємо повсякчас, виконуючи цю важку, важливу і відповідальну місію – бути свідками Христа. Амінь.

(Переглянуто 44 разів, 1 переглядів сьогодні)