Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 4 грудня 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні, в день Введення до храму Пресвятої Богородиці, ми згадуємо один із найбільш зворушливих моментів у земному житті Пречистої Діви. Ще зовсім маленька дитина, яка ледве що зіп’ялася на ноги, іде до Єрусалимського храму. Йде в процесії, бо її побожні батьки Йоаким і Анна, які заприсяглися були ще перед народженням Пречистої Діви пожертвувати її Богові, виконують свою обітницю.

Можна тільки собі уявити, який вир почуттів переживають старенькі Йоаким і Анна, які все своє довге життя мріяли про дитину, плакали через те, що її немає. І ось нарешті, одержавши на старості втіху, вони не можуть дозволити собі тримати дитину біля себе. Вони віддають її. Віддають нібито в чужі руки. Але ні! Насправді вони, перейняті глибокою непохитною вірою у Божу всемогутність, доручають її Самому Богові!

Чи могли вони передбачити, ким виросте їхня дитина? Чи могли вони відчути, що саме їй судилося стати Матір’ю Божого Сина? Ми можемо тільки міркувати, зважуючи «за» і «проти». Але без сумніву знаємо одне: вони безмежно люблять маленьку Марію і водночас віддають її Богові!

І ось ця маленька дитина, якій мало б бути страшно залишати вперше своїх батьків, раптом тягнеться до храму і сміливо долає круті сходинки, які й дорослій людині важко було подолати. Вона лине до Того, Хто стоїть за храмом, Хто перебуває невидимо в цьому храмі – до Самого Бога.

І первосвященик, як стверджує церковне передання, настільки здивувався цьому диву, що вчинив абсолютно нечуване: він узяв цю дитину й завів її до храму, куди категорично заборонено було вхід будь-кому із непосвячених людей. Більше того! Передання говорить, що він завів Марію до святая святих, куди й сам заходив лише раз на рік. Бо ж саме вона і мала стати тим святим святих, яке символізоване було Єрусалимським храмом, – саме Марія мала стати кивотом, у якому зберігатиметься Спаситель.

Весь цей епізод зітканий із суцільних див. І без розуміння невидимої присутности Божого провидіння у кожному з цих вчинків ми можемо тільки дивуватися та недовірливо похитувати головою. Але так було! І це є послання до всіх нас, яке доноситься через церковне передання, послання, яке вчить нас любові і довірі до храму.

Часом їх – любови і довіри – нам дуже бракує. Скільки було епізодів у кожного з нас, коли так не хотілося йти до церкви! Завжди знаходилася безліч причин і приводів: чи сніг впав, чи дощ пішов, чи транспорт не ходить, чи хочеться спати, чи недобре себе почуваєш – кожна людина може вигадати собі сотні й сотні приводів, щоб виправдати ухиляння від свого права: бути у храмі.

Храм кличе нас. Кличе нас невидимо присутній в ньому Христос. На відміну від Єрусалимського храму, де на час приходу до нього Діви Марії вже не було кивоту зі святощами, покладеними туди за часів Мойсея, у нас, у християнській церкві, є кивот, де перебуває Сам Христос. У нас здійснюється кожного разу те диво, яке пережила сама Пречиста Діва у своїй людській істоті. В церкві приходить на світ Божий Син. У таїнстві євхаристії щоразу знов і знов уприявнюється під виглядом хліба і вина Сам Христос, щоб стати частинкою кожного із нас.

Храм кличе нас. Кличе не тільки для молитви, але й для нашого духовного зростання. Бо ми всі – Божі діти. І хоч ходимо, може, значно краще за маленьку Марію, але круті сходинки до Бога завжди зупиняють нас і створюють суто духовні проблеми. Ми можемо втекти від них, а можемо зважитися їх долати. А це можна реально зробити за однієї умови: коли ми відчуваємо поклик Бога. Коли йдемо у храм не на місце зустрічі зі знайомими, не для віддання шани традиції, а йдемо туди, де невидимо перебуває Христос і кличе нас на розмову.

Ми не помічаємо, як зростаємо в храмі. Христос в одній із притч говоритиме про рослину, яка найважчий період свого зростання відбуває тоді, коли перебуває ще під землею, і нам не помітно, як саме пробивається із зернини пагінець. Так і ми часом можемо не помічати, як під дією святих таїнств, у молитовній атмосфері храму щось виростає у нашій душі, щось, чому треба дати простір.

Кожна служба Божа несе нам уривки Святого Письма: псалми, паремії (читання зі Старого Завіту), читання із Діянь і послань апостолів, нарешті – саме Євангеліє. Адже храм – це школа, школа духовного зростання. Слухати, вслухатися, розуміти, опановувати кожне слово із почутого – це наше велике право, яке нам, дітям Божим, дає можливість так само, як і Пречистій Діві, виховуватися, зростати при храмі. А ще є багатюще візантійське богослужіння із його символічними жестами, кадінням, виголосами, спільною молитвою, яка передбачає нашу хорову участь у цій молитві, коли ми відповідаємо на заклики священика Господи, помилуй!,  Подай, Господи!, коли спільно співаємо Символ віри, Отче наш. В цю мить прийняття Божого слова ми стаємо ґрунтом для його зростання, а проходження слова через наше єство дарує зміцнення в цьому слові, змужніння, духовне зростання.

Скільки є таких форм зростання при храмі! Тож, слідом за Пресвятою Богородицею, і ми з вами наберімося мужности і сили сміливо і регулярно долати ці сходинки, щоб приходити сюди, до храму, разом із Пречистою Дівою, під її покровом. І навіть, залишаючи видимий храм, ми продовжуємо перебувати постійно в тому невидимому храмі, яким для нас є свята Церква, що простягає свою материнську опіку над нами незалежно від місця нашого перебування.

Сьогоднішнє свято відкриває нам радість зустрічі із храмом, радість, яка завжди може бути з нами. Я бажаю кожному з нас, щоб, відчувши сьогодні радість маленької Пречистої Діви Марії, ми понесли її в своєму серці! Щоб ми вчилися у неї бути у храмі разом один із одним і разом із Богом. Щоб ми, долаючи круті сходинки віри, йшли невпинно назустріч до Нього. Амінь.

(Переглянуто 92 разів, 1 переглядів сьогодні)