10364_big Введення

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 4 грудня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

У цей день всі наші думки, вся наша увага зосереджені на зовсім маленькій дівчинці, яка з несподіваною сміливістю здіймається крутими сходами Єрусалимського храму. Ніхто ще не знає, що цій дівчинці судилося стати Матір’ю Самого Божого Сина, Який має прийти в світ. Напевно, вона відчуває свою самотність. Напевно, їй, як і кожній дитині, важко відчувати, що вона прощається, і може, навіть назавжди, зі своїми батьками. Але вона сміливо йде вперед, бо знає, що її чекає Сам Бог. Він кличе її. І цей поклик відлунює в її дитячому серці й настільки осяває своєю силою, що первосвященик, відчувши це, проводить її не в прибудови до храму – туди, де вона житиме і навчатиметься наступні роки, – але в сам храм, куди навіть він сам заходив раз на рік у велике свято. Бо приходить єдина, гідна ввійти у Святеє святих!

Ми зосереджуємося на ній, на цій маленькій постаті майбутньої Матері Божого Сина. Але не забуваймо, що вона прийшла не сама. І без жертви її батьків, які так довго чекали на неї, сподівалися, мріяли, що вона прикрасить їхню самотню старість, і зважилися на таку велику жертву – віддати свою дитину Богові, без родичів, побожних дів, які супроводили її, без тих, хто вітав її у храмі, можливо, й не стався б цей подвиг.

Недарма в богородичні свята ми завжди слухаємо одне й те саме євангельське зачало (Лк. 10:38-42), де розповідається про двох Лазаревих сестер – Марту і Марію. Ми завжди захоплюємося Марією, бо й Сам Христос вказує на неї як на взірець: «Марія ж обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї» (Лк 10:42). Вона сіла біля ніг Спасителя і слухала, забувши про все. Але потім, коли закінчилася розмова, вони таки, напевно, пішли за стіл, який готувала в цей час її непомітна сестра Марта. Марія обрала найкращу частку, але і Марта допомагала їй у цьому. І Марта, попри те, що вона була вся в клопотах, також стала співучасницею радости зустрічі із Богом.

В нашому житті дуже багато важать ті люди, що перебувають за лаштунками подій. Одиниці спинаються на трибуни, виступають від імені громади, сотні, тисячі збираються на майданах. Але мільйони перебувають десь там, у глибині, за лаштунками подій, і саме вони справляють визначальний вплив на перебіг цих подій. Наші юнаки й дівчата, які виїхали до Києва, аби боронити справедливість, може, не зважилися б на це, якби не відчували нашу з вами солідарність. Якби їх не супроводили наші молитви і наша допомога, може, вони б не вирушили в дорогу. І напевно, не відбулися б ті протестні акції в Києві, якби їхні учасники не знали, що український народ є разом із ними. Адже попри те, що мільйони людей ще не зважуються висловитися вголос, вони готові допомогти, готові підтримати й захистити протестувальників.

Ми згадуємо знов і знов про храм. Про храм, до якого прямує в цей день Пресвята Діва. Вона ще не знає, що саме очікує її в храмі. Але вона знає, що там є Бог, а, отже, там є безпека. Нам, дорослим людям, це здається наївним: ми знаємо, що Бог є повсюди. Але саме храм творить той сакральний простір, в якому легко і приємно молитися, в якому добре відчутно Божу опіку над нами.

Коли минулого тижня тисячі зовсім молодих людей, з яких частина, можливо, ніколи й у церкві не була, кинулися тікати від побоїв до монастиря, тікати до храму, де їх прийняли і захистили, – це можна вважати символічним для того шляху, яким іде наше дуже поступове звільнення від тягарів минулого[1]. Наївним виявилося сподівання позбутися всіх хвороб, набутих за комуністичних часів, без духовної віднови, засобами тільки господарчих змін, чи зміни політичних декорацій, чи зміни влади. Радикальні зміни суспільного життя потребують нашого духовного відродження, потребують храму. Храму не як прикраси архітектурного обличчя міста, не як каплички при дорозі.

Пригадаймо, з чого починалися зміни у Совєтському Союзі. Пригадаймо фільм, який став знаковим для покоління, що пробувало подолати імперію зла, – «Покаяння». І пригадаймо ключову фразу з фільму: «Для чого та дорога, якщо вона не веде до храму?». Ці слова мусили б не раз пригадуватися нам у минулі роки. Дорога, яка не веде до храму, завжди закінчується глухим кутом, закінчується поразкою. Суспільні проблеми обертаються суворими політичними конфліктами, один з яких ми зараз переживаємо, саме тому, що ми ніяк не зважимося вийти на пряму дорогу – дорогу християнської віднови, подолання атеїстичної самовпевнености людини, подолання еґоїзму політичних лідерів.

Дорога до храму – це дорога слідування християнським заповідям, це дорога наслідування Самому Христові. І коли ми хочемо, щоб, нарешті, ми зуміли позбутися реліктів комуністичного минулого – старої номенклатури, яка, злившись із криміналітетом, створила нові олігархічні клани в Україні, то неможливо це зробити не на дорозі до храму.

Хай же приклад маленької дівчинки Марії, яка здіймається сходами до храму, буде нагадуванням і нам з вами, і тим політикам, які шукають зараз шляхів виходу із кризи, що склалася. Не варто соромитися перебування поза лаштунками, поза епіцентром подій. Дуже часто саме в мовчазній більшості творяться стратегічні напрямки для розвитку суспільства. А пасивною частиною суспільства ми з вами не можемо бути, бо ми християни.

Наша місія – це насамперед молитва. Молитва і навчання своїм власним прикладом простування за Христом. Простування тією єдино правдивою дорогою, яка веде нас до храму, разом із маленькою Марією. Ця дівчинка з Назарету входить сьогодні для того, аби з Єрусалимського храму простувати своєю дорогою далі, до Віфлеєму. Щоб подарувати нам з вами всім Спасителя світу, Який є дорогою, і правдою, і життям (Ів. 14:6). Амінь.

 



[1] Йдеться про розгін Євромайдану в ніч на 30 листопада 2013 р., коли протестувальники ховалися в Михайлівському Золотоверхому монастирі.

(Переглянуто 40 разів, 1 переглядів сьогодні)