sevenmacabeebroswmothrsolomoni

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 14 серпня 2012 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогоднішній день не належить до великих річних свят. Але мало яке свято настільки насичене спогадами про дуже важливі для кожного з нас події. Це день пам’яти мучеників Маккавеїв. В цей день ми згадуємо давніх єврейських мучеників за віру, тих дев’ятьох страждальців, які воліли загинути, але не схилилися перед асиміляційними планами еллінізованої династії, що правила в Сирії.

У зв’язку з вшановуваною нині перемогою імператора Мануїла над ісламським халіфатом ми згадуємо сьогодні і чудесну перемогу імператора Константина над ворогами, здобуту під Римом, коли, завдяки знамену Чесного Хреста, винесеному перед військом, цар здобув – всупереч військовій логіці! – перемогу над противником, ввійшов до міста і наказав спорудити пам’ятник такого змісту: він, імператор, тримає хрест із написом «Цим – переможеш!». І саме ці слова «Цим – переможеш!» є ніби лейтмотивом сьогоднішнього свята. Вони звертають нас знов і знов до образу Христа – не до зображення Христа, а до того, що за ним стоїть, – до жертви, принесеної за кожного з нас Ісусом Христом на Голгофі, добровільної жертви, якою було відкуплено гріхи людства.

Крім того, сьогодні починається Успенський піст, і ми вступаємо в особливий, спеціяльно визначений двотижневий період підготування до свята Успіння Пресвятої Богородиці: обміркування й усвідомлення місця Богородиці у житті Церкви, у нашому житті. І слова з сьогоднішнього євангельського читання, які нагадують нам про зворушливий момент із історії розп’яття Христового, коли останніми зусиллями Ісус передає Свого улюбленого учня Івана Богослова, а в його особі – всю нашу Церкву під опіку Богородиці зі словами: «Оце мати твоя!» (Ін.19:27) – відчуваються нашим серцем адресованими до кожного з нас. Усвідомленню материнства Богородиці і наших синівських стосунків із Нею присвячено Успенський Богородичний піст.

А ще сьогоднішній день в українській традиції вшановується як день хрещення Руси-України. Саме так записано було від самого початку відродження нашої Церкви в двадцятому столітті у церковних календарях. І з цієї нагоди 1 серпня за старим календарем, завжди правиться після Служби Божої мале освячення води, яке нагадує нам про той день, коли кияни зійшли в освячені води Дніпра і прийняли з рук грецьких місіонерів святе хрещення. На жаль, традиція, яка існувала в Україні, була знехтувана нашим президентом, і день хрещення Руси-України було встановлено як держане свято в інший день. Ми, однак, продовжуємо відзначати його в церкві, як вказує традиція, а через церковне передання ми здобуваємо переконливе свідчення того, коли ж саме 988 року було здійснено хрещення киян.

Бачите, який насичений є сьогоднішній день! Він повертає нас до образу розп’яття Христового, до образу Божої Матері при хресті, тим самим викликаючи переживання нашої особистої причетности до Христових страждань. Кожен із нас своїми гріхами змусив Христа піти на смерть, бо потрібно було ось такої неосяжно величної жертви, щоб спокутувати наші провини, в тому числі провини кожного з нас.

Але, може, варто звернути увагу на найменш відомий нам аспект сьогоднішнього свята, який ми часто забуваємо. Навіть складне для українця ім’я Маккавеїв переінакшується в народній традиції на «мак», «маківки». І саме тому ввійшло у звичай в народі святити в цей день разом із іншим зіллям і голівки маку. Насправді ж Маккавеї з цією рослиною не мають нічого спільного, крім співзвучності імени. Ці давні юдеї жили за більш як сотню років до Різдва Христового, жили тоді, коли розпадалася імперія Олександра Македонського, поділена між нащадками його полководців. І одна із найбагатших частин імперії – Сирія, яка тоді керувалася еллінізованими нащадками однієї із династій полководців, – захопила Юдею. Елліністичний світ будувався на засаді асиміляції всіх народів, пристосування їх до правлячої верстви. Елліни вважали, що оскільки вони – давніша, багатша державна нація, вони мають право нав’язувати свою мову, культуру, релігію усім завойованим ними народам, ніби виконуючи цивілізаційну місію.

І ось вони, прийшовши в Юдею, змушують людей зректися своїх звичаїв, забути свою мову, прийняти грецькі традиції. Навіть жертовник у єрусалимському храмі було перетворено на місце принесення жертв Зевсу. Юдея була невеличкою країною. Вона не мала війська, не мала тоді своїх полководців. Лише жменька простих юдеїв – сім юнаків Маккавеїв – відмовляється виконувати приписи влади. Вони не йдуть на владу війною, не проголошують повстання. Вони просто твердо стоять на своєму: ми залишимося вірними нашим традиціям. Сирійським еллінам це здається безглуздим. Вони намагаються переконати Маккавеїв зробити символічний жест: принести жертву ідолам, зректися свого народу. У серці своїм Маккавеї можуть зберігати свою віру, якщо хочуть, але зовні мусять пристосуватися до панівної традиції, до панівної культури.

І що ж чують завойовники? Категоричну відмову! Маккавеї готові піти на смерть, але не зрікаються свого. І їхній учитель Єлеазар, і їхня мати, яка мала б врятувати їх від смерті і змушувати йти на компроміс, – обидва підтримують їх у мужньому кроці. Здавалося б, з погляду холодної раціональної логіки – безглуздий крок. Що вони кому довели? Маккавеї загинули, припинився їхній рід. Але раптом саме ця загибель стає поштовхом до того, щоб народ прокинувся, повстав проти гнобителів. Всупереч земній логіці цей маленький народ, який мав, однак, те, що відрізняло його від усіх інших – мав традицію Старого Завіту, мав Мойсеєву віру – переміг сирійців і знов повернув свою незалежність.

Саме тому ці мученики ввійшли в християнську традицію як заклик до боротьби і доказ того, що і слабший може, якщо має потужну віру і силу волі, здатну зберегти цю віру, перемогти супротивника. За наших умов, коли ми переживаємо принизливу хвилю чергового наступу на українську культуру, поширення чужої нам мови – мови колишньої імперії – такими суголосними здаються події далекої давнини. І подвиг мучеників Маккавеїв може надихнути нас бути стійкими! Бути стійкими у вірі, пам’ятати заповідь «Шануй батька свого і матір свою», заповідь, яка не тільки змушує нас шанувати наших батьків, але і звертає нашу увагу на необхідність шанувати національну традицію, свою мову, культуру.

Вірність традиції, помножена на силу християнської віри, здатна перемогти і будь-якого найбільш багатого впливового противника, навіть потужні економічні клани, не зацікавлені в розвиткові українців як нації. І тому подвиг мучеників Маккавеїв виявляється співзвучним переможному співові, який сьогодні лунає в усіх православних храмах: «Перемогу побожному народові нашому на супротивників подай і Хрестом Твоїм охороняй нас – оселю Твою» (тропар Хреста, голос 1). Амінь.

(Переглянуто 166 разів, 1 переглядів сьогодні)