Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 19 червня 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Ріки живої води (Ін. 7:38), світло життя (Ін. 8:12) – це ті образи, які пропонує нам Христос, аби ми краще усвідомили природу дару, що його Бог через Духа Святого дає всім нам. Водночас же ці образи даються, аби ми відчули покликання Церкви, а отже, покликання нас усіх. Це покликання – дарувати світові те, що ми одержали від Бога. Сяяти світлом, яке посилає нам Бог. Бути кожному з нас джерелом води для спраглих. Ось до чого покликані християни!

Саме тому невидимий, неосяжний Святий Дух раптом набуває образу вогненних язиків, які сходять на пророків. І Він відразу уречевлюється у блискучий проповіді, яку неосвічений рибалка Симон – відтепер першоверховний апостол Петро – виголошує до прочан, котрі тисячами зійшлися до Єрусалиму на свято П’ятдесятниці – свято дарування Закону. Свято, яке було одним із найбільших і в старозавітні часи.

Церква твориться єдиним зусиллям трьох Осіб. Бога Отця, Який посилає Свого Святого Духа на Церкву, Творця неба і землі, Якого видимим творінням є ми як видима частина Церкви. Сина Божого Ісуса Христа, за молитвою Якого сходить на Церкву благодатна сила Святого Духа і Який Сам, живучи поміж людей, згуртував довкола Себе першу апостольську громаду, яка мала стати зародком майбутньої Церкви. Нарешті найбільш незбагненна для нас, людей, Особа – Дух Святий, Котрий сходить, як вода сходить під час дощу на землю, як світло спадає на нас зараз із гори, сходить, щоб завжди перебувати в Церкві.

Ми сьогодні переживаємо спільний день народження кожного із нас як членів Христової Церкви. Бо саме в цю мить, в день П’ятдесятниці, народжується Церква. Народжується у злагодженій дії тринітарного, тобто єдиного в трьох Особах, Божества, щоб нести нам радість бути єдиними. Недарма Церква називається містичним тілом Христовим. Адже ми єднаємося під єдиним Небесним Главою – Христом. Феномен єдиної в Христі Церкви приходить до нас у відповідь на виклики буремних часів, які провокують християнську спільноту до адміністративного подрібнення, внутрішніх конфліктів, богословсько-канонічних і політичних дискусій.

У ці дні ми переживаємо радість від того, що вперше за сотні років помісні православні церкви із різних країн світу зуміли зібратися разом[1]. Неправда, що там представлені всі православні церкви. Не представлені там ті частини Церкви, які так і не були визнані іншими за канонічні: і наша Автокефальна Церква, і Київський Патріархат, і велика громада православних із Греції, і частина церков із Румунії, Болгарії. Є проблеми, які собор удав, що не помічає. Але разом із тим, він засвідчив існування глибоких розбіжностей між церквами, які прибули на собор, і тими, що відмовилися від участи в ньому.

Прикро і соромно, що це стало поживою для сотень лихослівних журналістів у цілому світі, які протягом останнього тижня вправлялися у різного роду кпинах над Церквою, яка не може примиритися сама з собою. Але часом якраз і ці земні розбіжності показуються для того, щоб ми виявили свою людську слабкість і були змушені шукати єдність. Собор збирався, аби засвідчити єдність, а засвідчив порізненість. Чому? Бо в задумі його не було покутної сили прагнення до єдности, яка кличе до неї всіх християн, а не тільки частину християнської спільноти.

Для того, щоб творити єдність, – і кожній людині, і кожній частині Церкви – треба насамперед подолати гординю. Бо вона є джерелом всіляких поділів. Треба подолати ілюзію самодостатности, яка ніби промовляє: «От ми тут зібралися. Ми найбільш праведні, канонічні. А інші всі нам не потрібні!». І коли з’являється така сектантська психологія, тоді руйнується єдність.

Єдність з’являється тоді, коли виникає сила сказати: «Пробачте! І ми вас пробачаємо!». А, може, навіть варто почати з останніх слів: «Пробачаємо все, що ви нам зробили!». Адже із цими словами ми входимо у найбільш важливий очищуваний час року – у час Великого посту. Може, саме через прощення і забуття обра́з треба проходити перед тим, як зважуватися на велику справу єднання.

Не може християнський Схід творити єдність, забуваючи про те, що існує і великий християнський Захід. Здається, що православний Схід і католицький Захід можуть існувати окремо один від одного. Це неправда! І особливо видно цю неправду у нашому ґлобалізованому світі,. Ми ж бо все частіше, дивлячись новини, переживаємо прикре відкриття: виходить, що ті самі проблеми, які нас переслідують, не чужі й християнським спільнотам десь далеко в Південній Америці або в Австралії! Виходить, що спільні проблеми єднають нас. То чому ж не може поєднати нас спільна молитва, спільне апостольське служіння, спільна проповідь Євангелія? А найголовніше – спільне причастя Тіла і Крові Христової!

На іконах над головою кожного з апостолів ми бачимо окремий відблиск вогню Божества, який символічно зображує сходження Святого Духа. Юдеї, які зібралися довкола Сіонської світлиці в Єрусалимі, чули від апостолів кожен свою мову. Бо жили в різних країнах і спілкувалися між собою в побуті різними мовами, а не призабутою вже на той час давньоєврейською. Але попри цю окремішність джерелом розуміння апостольської проповіді була одна сила. Це благодатна сила Святого Духа, яка відкриває усвідомлення Божого Слова кожній людині, незалежно від раси, мови, культури, цивілізаційних обставин, в яких живе ця людина. Саме до цього джерела, до єдиного у Пресвятій Тройці Бога кличе нас сьогоднішнє свято. Свято єдности Церкви. Свято радости від присутности в нас єдиного благодатного дару Бога Творця, посланого нам через Єдинородного Божого Сина. І, радіючи цьому, не забуваймо про наше покликання: бути творцями єдности у світі!

І хоч соціяльні експерименти із штучним творенням цієї єдности можуть не вдаватися, але кожен із нас має бути певним: коли входить у дію єдина справді непереможна будівнича сила – сила Святого Духа, то немає перешкод, які б могли її зупинити. І саме вона і тільки вона може створити ту правдиву єдність, в якій у правді і любові ми зможемо виростати у Царстві Небесному на землі – у Церкві – в те справжнє вічне Небесне Царство, яке зрештою поєднає всіх нас. Амінь.

[1] Цього дня, 19 червня 2016 р., на острові Крит відкрився т. зв. Святий і Великий Собор Православної Церкви.

(Переглянуто 108 разів, 1 переглядів сьогодні)