пасія

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 29 березня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Вчора одна київська журналістка запитала в мене про те, як ставимося ми, православні, до того, що Великдень 2013 року святкується з такою великою дистанцією у східній і західній традиції. Це змусило мене замислитися над тим, що дає нам саме переживання цієї різниці. Бо так чи інакше, ми звертаємося до міжнародних засобів масової інформації, стежимо за тим, що відбувається на Заході. Хтось дивитиметься постові чи великодні богослужіння. І це створює, на перший погляд, якийсь дискомфорт: коли в нас ще триватиме довго, цілий місяць, Великий піст, на Заході християни вже святкують Воскресіння.

Але, з іншого боку, поміркувавши, я зробив для себе таке несподіване відкриття: адже цей збіг може нам дати відчути те, що ми часом губимо серед постової атмосфери, зосереджуючись тільки на співпереживанні болю Спасителя, – на перспективі воскресіння. Піст би не мав сенсу, якби він був даний нам сам по собі. Не мали б сенсу наші переживання смерти Христа, якби не було Його воскресіння. І в кожному нашому земному поклоні, в кожній Літургії Ранішосвячених Дарів вже присутня радість воскресіння. І сьогодні часточку Тіла і Крови Христової ми приймаємо не тому, що ми добре постимо, чи тому, що було спеціяльне богослужіння, а тому, що Христос воскрес. І Своїм воскресінням Він пресуществив те, що давалося апостолам як хліб і вино, на Своє Тіло і Кров, і дав їх нам на спасіння.

Ми йдемо до спасіння слідом за Христом. І всі наші духовні вправи, всі богослужіння в Церкві, всі наші особисті переживання мають розкриватися у цю перспективу. Найстрашніше, коли людина в церкві чи на самотній молитві зосереджується на собі, на своїх потребах, своїх болях, замикається в собі, не помічаючи не тільки всіх довкола, але й вічно присутнього в Церкві воскреслого Христа, Який завжди кличе нас до Себе і кличе з Собою до вічного життя.

Найстрашнішою помилкою посту буде, коли ми прийдемо до його кінця радісними, втішеними, вважаючи: ми все зробили як слід і через те чекаємо на винагороду. І, мабуть, спеціяльно через це читатиметься на великодньому богослужінні оголошувальне слово слово Іоана Золотоустого, який кличе однаково всіх прийти до радости воскресіння: і тих, хто постив і хто не постив, і тих, хто був від самого початку посту в церкві, і тих, хто прийшов лише ось зараз, в останню мить. Це не значить, звичайно, що треба занедбувати свої молитовні практики і покладатися тільки на волю випадку. Не в випадкові справа. Ми одержуємо воскресіння завдяки безмежній любові Бога до нас. І ми можемо або прийняти цю любов і ділитися нею з іншими, або відкинути її, залишившись таким собі індивідуалістичним острівцем у великому океані земного життя. Але цей океан бурхливий! Досвід показує, як гинуть такі острівці…

Не раз уже звертали увагу люди, старші за мене, як часто на початку Великого посту до нас приходять випробування. Бог через різні способи дає нам відчути свою слабкість. Не для того, щоб розчавити нас, показати нікчемними. Ні! Навпаки, щоб продемонструвати, яка перед нами відкривається велична перспектива, коли ми будемо з Ним. Коли ми подолаємо нашу самозакохану самотність і перетворимося на частинку церковної спільноти. Тоді ми, може, відчуємо і себе в колі апостолів біля столу в Сіонській горниці, коли до кожного з нас особисто звертається Христос, промовляючи : “Прийміть, споживайте, це тіло Моє! Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту!” (Мт. 26:26-28). І ми тоді відчуємо, що ламається це тіло і проливається ця кров не за якихось абстрактних людей, а за нас, за ті конкретні провини, які ми, може, навіть священикові побоялися на сповіді сказати та відбувалися загальними фразами, сподіваючись, що Бог прочитає наші провини в нашому серці і за каяття простить нас. Він, справді, готовий нам простити. І з цим прощення Він іде до нас!

Але ми можемо сміливо йти за Ним за однієї умови: коли ми зрікаємося того, що в нас було частиною старої людини. Коли ми готові розірвати із гріхом і піти за Христом шляхом вдосконалення. І саме відтинком цього шляху і є Великий піст. Він суворий, сумний. Він часом неприємний через обмеження, які ми накладаємо на себе. Але він і є дорогою до воскресіння. Немає іншої дорогі! І піст дається нам як шанс стати на цю дорогу – на Голгофу, – підхопити хрест Христа разом із Симоном Кірінейським (Мт. 27:32), відчути себе поряд із розіп’ятим Спасителем.

І Він тоді, пригорнувши нас, закличе до радости воскресіння, тієї майбутньої радости, яка надає сенсу нашим скромним постовим подвигам. Амінь.

(Переглянуто 84 разів, 1 переглядів сьогодні)