Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 7 грудня 2014 року

Дорогі брати і сестри!

Можливо, більшість із нас, коли вперше читали або слухали цей євангельський уривок (Лк. 12:16-21), не могли зрозуміти, за що засуджують цього багача? Чому називають його нерозумним? Швидше навпаки: він здається розумним, передбачливим. Він дбав про своє майбутнє, будував стодоли для свого збіжжя, яке мав зібрати. Хіба мало разів і ми з вами так само захоплювалися накопиченням на завтрашній день? І нічого осудливого в цьому не вбачаємо – це звичайна людська передбачливість.

Але ось зараз останні події в наших краях, а ще більше – на Донбасі, – показують, якими примарними стають надії, коли ми майбутнє обмежуємо тим, що буде завтра, тут, на землі. Коли ми думаємо про майбутнє у вимірах нашого сучасного: забезпечити себе грішми, майном, квартирою, місцем у суспільстві, політичним впливом. Багато ще чого ми можемо знайти, проєктуючи в майбутнє уявлення про наш сучасний день.

Христос не закликає нас не думати про майбутнє. Навпаки, Він вчить нас зазирати далі і питати себе: «Ну гаразд. На завтра я себе забезпечив. А післязавтра, а після післязавтра?» – і так підводить нас до відкриття тієї неосяжної перспективи, яку Він нам пропонує, про яку ми повинні дбати щодня…

Багатіти в Бога – що це означає? Чи означає це залишити всі турботи про земне і поринути в молитву? Молитва ніколи не буде зайвою. Але вона завжди має сполучатися зі справами милосердя, із турботами про ближнього і про себе самого. Бо коли ми про себе дбаємо, то тим самим звільняємо інших від необхідности нас доглядати, забезпечувати. Однак погляд у майбутнє має неодмінно зосереджувати нас на Бозі, на своїх стосунках із Ним.

Наш найбільший скарб – це наші молитви, якими ми формуємо собі простір, який маємо зайняти колись у Небі, який маємо хотіти зайняти. Прагнення Неба і думка про Небо у майбутньому із майбутнього проєктується парадоксальним чином на наше сьогодення і змушує нас думати про те, чи живемо ми по-християнському, чи робимо добро іншим людям, чи пам’ятаємо ми про їхні турботи, чи живемо ми за совістю.

На цьому тижні наша Церква переживала дуже важке прощання. Ми прощалися з людиною, з якою насамперед пов’язується відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Бо як не було у нас серед священиків особистости, помітнішої за отця Володимира Ярему, який став Патріярхом Димитрієм, так не було і немає у нас серед мирян нашої Церкви людини, більш знакової, важливої для Церкви, як Євген Сверстюк. І коли у четвер відбувався похорон у Києві, коли люди промовляли на цвинтарі чи в Будинку вчителя, то насамперед подив викликало одне: наскільки рідкісним явищем стала в нас людина, яка живе за совістю. Бо унікальність Євгена Сверстюка і пов’язувалася передусім із тим, що він жив за совістю, умів лишатися порядною людиною, завжди був принциповим і відповідальним. Це речі, які мали б бути властивими для кожного з нас. А, виходить, що це така рідкість, що всі відзначали: коли пішов Сверстюк, не стало йому рівного ні в нашій Церкві, ні в усій українській спільноті. І це велика біда для української спільноти сьогодні, що у нас звичайні людські якості стають рідкісними.

Коли ми пригадуємо пана Євгена Сверстюка – а старші парафіяни не раз могли бачити його в нас у Дмитрівській церкві, бо коли він приїздив до Харкова, то неодмінно відвідував нашу громаду, – коли, отже, пригадуємо ми Євгена Сверстюка, то насамперед пригадуємо, з якою увагою і турботою він ставився до інших, як сяяли у нього очі, коли він бачив молоду талановиту людину біля себе, і як він дбав, щоб для неї щось зробити, не думаючи: «Що я з цього матиму? Чи вона буде моїм учнем? Чи вона згадуватиме з вдячністю про мене?» Ні! Він радів успіхам цієї людини. Він намагався зробити все, щоб вона мала де друкуватися, мала своє оточення, щоб вона могла виїхати за кордон чи на якусь важливу конференцію в Україні. І з якою радістю він слухав талановитих, сумлінних осіб!

А талант – явище багатовимірне. Кожному з нас Бог дає свої таланти, тільки ми не завжди можемо їх реалізувати. Саме про реалізацію цих талантів дбав Євген Сверстюк, коли думав про християнську українську культуру. Він не збирав для себе грошей. Він жив надзвичайно скромно. Але всі свої турботи він пов’язував із газетою «Наша віра», яка ось зараз відзначає двадцять п’ять років свого існування. Це була його газета. Він вберігав її від криз і економічних, і духовних, він захищав її від спроб втрутитися в редакційну політику, він дбав про те, аби ця газета зберігала те напрямне, що бачив він у християнстві: його конструктивний характер. Він захищав Церкву від перетворення її на місце змагання амбіцій, міжконфесійних чвар, плекання ворожнечі до всього чужого. Він дбав про оздоровлення Церкви, і в Церкві він бачив засіб оздоровлення суспільства.

Коли сьогодні ми говоримо про альтернативу тому нерозумному багатієві, який, уявляючи собі завтрашній день як час, коли можна, зібравши собі гроші, відпочити і заспокоїтися, то у мене зринає як альтернатива цьому багатієві саме постать нашого незабутнього Євгена Сверстюка як приклад того, як можна багатіти у Бога – бути завжди перед Його обличчям.

Не було того, щоб Євген Сверстюк, крім того часу, коли він хворів або виїздив з Києва, у неділю не прийшов до церкви. Майже кожної неділі він причащався. На хресному ході завжди намагався нести хрест попереду процесії. І це не було самомилуванням. Це в нього було дуже природнім і радісним!

Саме цей досвід радісної присутности в церкві, радісного переживання повсякчасного перебування із Христом і був для нього основою того збагачування у Христі, того багатства, естафету якого він передає нам, відходячи туди, де зібралися його скарби, котрих не мав він тут, на землі.

В ці скарби ввійшло його мучеництво під час довголітнього ув’язнення і заслання, його поневіряння за часів Совєтського Союзу, коли Євген Сверстюк зазнавав на собі заборони на професії і не міг працювати за фахом, обмежений тими «найбезпечнішими» для режиму професіями, які дозволялися. В цих скарбах буде і праця у «Нашій вірі», і його участь у Патріяршій Раді нашої Церкви, і його повсякчасна, активна підтримка Патріярха Мстислава, а потім – Патріярха Димитрія.

Сьогодні, коли ми замислюємося над безплідністю зосередження людини на турботі про себе самого і своє матеріяльне забезпечення, постає перед нами добрий досвід цієї особистости, яка, відійшовши від нас тілом, залишила назавжди у нашій Церкві свою духовну спадщину як взірець збагачування у Христі. Амінь.

(Переглянуто 111 разів, 1 переглядів сьогодні)