Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 30 листопада 2014 року

Дорогі брати і сестри!

Коли молоді люди стають на вінчання, в нашій національній традиції прийнято класти їм під ноги рушник. Цей рушник нагадує про життєву дорогу, яку їм судилося пройти разом. І не раз, на жаль, трапляється, що ця життєва дорога для них виявляється спільною ненадовго! Проходить якийсь час, вони припиняють зважати один на одного, кожен прагне жити власним життям, починаються недомовки, образи, скарги, шукається інших партнерів у простуванні вперед. Аж ось хтось із цієї родини приходить до священика і просить «Дайте розлучення!»…

На життєвій дорозі, на жаль, ми рідко озираємося довкола. Дуже часто сучасна людина розуміє цю дорогу як дорогу, відкриту лише для неї. Христос вчить нас бачити все життя як дорогу до Неба і відкриває нам Своїм приходом на землю нескінченну тривалість судженої кожному з нас дороги. Дороги, яка із цього світу має перейти у вічність…

Але, аби успішно здолати цю дорогу, ми маємо дослухатися тих порад, які нам даються. Вони чітко висловлені у Святому Письмі. Той законовчитель, рабин, який прийшов до Христа, все своє життя досліджував П’ятикнижжя Мойсеєве, Тору, викладав її, добре знався на ній і розумів її дух настільки, що міг виділити дві найголовніші заповіді – любові до Бога і до ближнього (Лк 10:27). Але коли ми замислюємося над тим, що зважився сформулювати законовчитель словами «А хто то мій ближній?» (Лк 10:29), – саме тоді відкривається глибинна проблема його віри.

Не тільки його, того незнаного рабина. Ми ж бо теж хочемо бачити біля себе людину, яка б у всьому відповідала нашим запитам: не суперечила нам, задовольняла наші потреби, була нашим однодумцем і співмандрівником, не випереджала нас у життєвому зростанні. А таке рідко трапляється. Кожен із нас має свій характер, свою вдачу. На жаль, із кожним із нас протягом життя не раз трапляються нещастя. Саме під час нещасть, подібних до життєвих травм, яких зазнав невідомий чоловік дорогою до Єрихону (Лк. 10:30), – саме тоді і випробовується щирість наших стосунків, наша відкритість до ближнього. В тому-то особливість життєвої дороги, що ми проходимо її тим успішніше, чим частіше зупиняємося, аби допомогти в проходженні дороги нашому ближньому. Якщо людина безупинно летить уперед, не зважаючи ні на кого, розштовхуючи інших, то майже напевно можна сказати, що довгою її дорога не буде. Небесної перспективи, посмертного продовження дороги, яка надає сенсу простуванню вперед, ця людина не побачить.

Сьогоднішнє Євангеліє вчить нас бачити ближнього в тому, хто потребує допомоги, вчить нас частіше озиратися і дослухатися до голосу тих, хто благає нас про допомогу. А таких людей є довкола дуже багато. Це не обов’язково можуть бути ті професійні старці, які артистично розповідають ніби відстали від поїзду чи втекли із зони АТО – зараз, на жаль, у жебрацькому середовищі і це стало популярним, – а ті люди, які під час війни й суспільно-економічної кризи не вміють подолати свої власні проблеми.

Часом легше допомогти їм вирішити матеріяльні проблеми, коли ми поділимося з ними заощадженими коштами. Але набагато важчі і важливіші проблеми духовні, психологічні. Проблеми, які переживає людина, коли її дотеперішні уявлення виявляються фальшивими. Для Східної України це найбільш важка проблема. Люди, які жили у світі ілюзій, сформованих ще в старі совєтські часи і винесених з СССР, дуже важко розстаються із ними, як важко розстається із міфами кожна людина. Треба виявляти неабиякий терапевтичний талант, щоб поволі, лагідно, з любов’ю виводити людину із цього хворобливого стану, відкривати їй очі на реальний довколишній світ.

Ми в більшості своїй не психологи. Нам важко використовувати якісь психологічні прийоми. Але є один універсальний прийом, з якого і починається розмова, передана нам сьогоднішнім Євангелієм. Це – любов до ближнього. Коли людина інших поглядів, інших переконань, ніж ми з вами, відчуває нашу з вами любов, щире співчуття – це не може не вплинути на неї.

Саме тому перше, до чого закликає нас Христос через розказану історію про самарянина, який зупинився, аби допомогти пораненому, – це вміти зупинитися, стати біля людини, яка постраждала, яка потребує нас, поговорити з нею, допомогти їй. Якщо потрібно, повернутися з нею назад, щоб потім уже, залишивши її під належним наглядом, далі простувати самому вперед.

Саме тоді ми відчуємо силу Того, Хто супроводжує нас у дорозі. Напевно, ми б самі не завжди змогли надати цієї потрібної допомоги. Бо, повторюю, нам бракує часто саме таких психологічних навичок. Але любов і Божа присутність усе компенсують. Тож вчімося у Христа, Який раз у раз нагадує: «Я дорога, і правда, і життя» (Ін. 14:6), бути добрими супутниками ближньому на цій дорозі. Амінь.

(Переглянуто 97 разів, 1 переглядів сьогодні)