Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 26 червня 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Вчора остаточно закінчилися свята, розпочаті на Великдень. Ми входимо у час буднів. І вже з завтрашнього дня розпочинається Апостольський піст. Цей час позначений одним дуже важливим роздумом, який пропонується нині літургійним календарем: наше місце в Церкві. Власне кажучи, це роздум, який пропонується нам на кожен день року. Але ось тільки минулої неділі ми святкували народження Церкви, раділи зісланню благодати Святого Духа і ніби відчували, як вона і зараз вирує в Церкві, передаючись від одного покоління до іншого завдяки безперервному зв’язку свячень апостольського спадкоємства.

Але спадкоємність свячень не стосується світської людини безпосередньо. Яке ж місце вона займає в цьому безперервному зв’язку? Може, саме для того, аби вивести стосунки з Церквою в особистісний вимір кожного – і священика, і мирянина – сьогоднішня неділя присвячується пам’яті всіх святих. Не однієї якоїсь категорії, а всієї спільноти святих, котра прикрашає Церкву від початку її існування і аж до сьогодні.

Чи можемо ми себе зіставити із цими святими? Що зробило їх іншими, не такими, як ми? Сьогоднішнє євангельське читання (Мт. 10:32-33,37-38) дає нам ключ до цього розуміння: це визнання Христа. Визнання Христа не тільки індивідуально, приховано, в своєму серці. Бо ж дехто воліє виправдовувати сьогодні такий собі «ліберально-катакомбний» тип християнства: людина не ходить до церкви, рідко молиться, згадує про Бога тільки у виняткових випадках свого життя, але виправдовує це тим, що вона має Христа у своєму серці, не зрікається Його, і через це заслуговує честі бути християнином.

Христос же прямо говорить: «Хто Мене визнає перед людьми» (Мт. 10:32). Отже, йдеться про того, хто публічно сповідатиме свою віру, захищатиме її від переслідувань, хто залишатиметься в гнаній Церкві. Той, хто не зречеться Христа, коли його спокушатиме бажання жити як усі, керуватися законами цього світу – ось той, хто визнає Христа! Це той, хто дотримується євангельських цінностей у своєму повсякденному житті, хто живе регулярним молитовним життям, молиться, не ховаючись, і виразно позначає свою належність до церковної спільноти знаком хресного знамення.

Можна назвати ще безліч інших подібних рис. І вже перша величезна група святих: мученики, – вказує на дуже важливий елемент цього визнання Христа перед людьми: зречення язичницьких ритуалів, вміння триматися осторонь від масових захоплень, вміння бути меншиною. Здається, мучеництво за Христа – це справа далекого минулого. Але хіба не трапляється і нам сьогодні ставати перед вибором: чи жити по-християнському і відокремлювати себе від загалу, чи пристосовуватися, підфарбовуватися під барви оточення, мовчати, коли пропаґуються нехристиянські цінності?

Радикалізм визнання віри – це те, що робить християнина християнином. Вміння бути християнином у публічному просторі, сміливо і виразно проголошувати, захищати християнські цінності і – що найважливіше – непохитно дотримуватися їх. Ось ознака святости! Вона дається непросто. Святість досягається у боротьбі!

Хрест, про який нам Христос говорить, власне, і є хрест насмішок, обмов, переслідувань, наклепів, пліток. І багато-багато чого ще, що лягає на плечі кожного з нас, коли ми намагаємося протистояти інерції загалу. Загалу ліберального, позахристиянського. Буває таке, що це протистояння обертається боротьбою, яка вимагає жертви. І саме це передбачає наше вміння іти разом із Христом, коли треба, і на Голгофу. Власне, присутність Христа, Його невидима підтримка і робить цей шлях відкритим, чесним і радісним. Навіть шлях страждань може бути радісним, коли це шлях із Христом.

Саме тому раділи мученики, коли йшли на смерть, знаючи, що вони возз’єднуються через це з Небесним Царем. Чи були вони особливими людьми, яким не боліли тортури, які не переживали через людські обмови? Ні! Вони були звичайними людьми, такими, як і ми з вами. Кожен із них, траплялося, припускався помилок у житті. А бувало, що й не раз. Переживали святі й моменти падіння. Але їхня перемога виявлялася в тому, що святі вміли визнати й виправити свої помилки. Впавши, вони підводилися і йти до Христа.

Не випадково так часто Спаситель говорить нам про одинадцяту годину, тобто останню, вирішальну годину життя. Це зовсім не значить, що нам треба відкладати своє навернення до праведного життя на годину смерти. Скільки було випадків у священиків, коли їх кликали вже до помираючого! Але людина, втративши свідомість, вже не могла ані висповідатися, ні причаститися, ні прийняти таїнство оливопомазання.

Так буває, коли ми баримося зі своїм покаянням. Ми віддаємося в руки Божі, вірячи, що Він – милосердний. Але певніше йти до Останнього суду, коли ми вже тут, на землі, зуміли виправитися. Саме це й називається святістю: вміння перемогти свою слабкість, вміння чесно покаятися за помилки. Виправити життя і далі будувати його так, щоб уже не падати…

Христос кличе до святости кожного з нас. Саме для того на межі святкування П’ятдесятниці і початку Апостольського посту поставлений цей день – Неділя Всіх святих. Вона дарується нам, аби ми відчули себе в радісному, щасливому оточенні праведників і почули в своєму серці те, що вкладається в нас із першими словами священика, які він промовляє, коли заводить новохрещеного в церкву, – поклик до святости.

Кожного з нас Церква кличе бути святим. Кожного з нас Церква кличе спастися і кожному з нас вона дає знаряддя спасіння. Дає через Христа, Який прийшов, щоб стати для нас дорогою, яка веде до святости. Прямуймо ж цією дорогою, не обминаймо її і пам’ятаймо, що кожен із нас, навіть той, хто вважає себе найслабшим, – а може, саме цей останній насамперед, – має в собі талант бути святим.

Бо ж неділя Всіх святих закликає нас бути святими, як святий Сам Христос. Амінь.

(Переглянуто 83 разів, 1 переглядів сьогодні)