Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 11 червня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Ось і закінчилися минулої неділі свята, які зосереджуються довкола Великодня. Ми входимо у більш звичне річище церковного життя. І відразу гостріше, особливо під час праці на дачі, літніх відпусток, постає питання: «А, може, мені не треба сьогодні йти до церкви? Зроблю собі відпочинок!» Або ще гірша думка: «А чого його ходити щонеділі до церкви? І взагалі – для чого я там, у церкві, що вона мені дає?».

Це питання неминуче виринає в людини, яка формує собі стосунки із Церквою, з Богом, на майбутнє. І сьогоднішній день – перша неділя після періоду від Великодня до П’ятдесятниці – дає нам дуже серйозну і поважну відповідь на питання: «Для чого ми в Церкві?» Для того, щоб бути святими!

Здається, це неймовірно складно і не відповідає нашим слабким людським силам. Але пригадаймо заклик, який лунає перед причастям: «Святеє святим!». Христос кличе нас у Церкву, щоб зробити нас святими!

Сьогоднішній день, пропонуючи нам тисячі й тисячі прикладів дійсної святости життя, допомагає відчути реальність святости, допомагає відчути святість не як недосяжну височину, до котрої ми можемо прагнути-прагнути, і так ніколи до неї не дістатися. Церква відкриває нам святість як норму, що робить наше життя регулярним, повноцінним, щасливим і радісним.

Якими різними були святі, що їх ми згадуємо сьогодні! Були серед них і непохитні в своїй вірі мученики, і ревні проповідники віри Христової. Були духовні лідери, які вели за собою великі церкви. Але більшість із них були звичайними людьми, такими, як ми з вами, не відрізнялися від нас ані силою, ні становищем у суспільстві. Інша річ, що хтось був більш помітним, і Церква своїм авторитетом визнала його святим, підтвердила його святість. Але Царство Небесне не потребує такого визнання. Бог приймає у Небесне Царство людей незалежно від того, який вирок їм буде винесено на землі. Святими робить нас причетність до життя Ісуса Христа.

Сьогоднішнє євангельське читання допомагає нам зорієнтуватися в тому, що ж робити, аби здійснювати це величне завдання – бути святими. Треба йти через життя з Христом, не тікати від Нього, завжди бути разом із Ним (Мт. 19:27-30).

Здається, це дивно звучить: «бути з Христом». Адже Христос уже давно, майже дві тисячі років тому відійшов від нас. Але відійшов тілом. Він залишився в Своїй Церкві. Він залишив нам дороговказ – поради, як здійснювати свою земну дорогу разом із Ним, – святе Євангеліє. Він залишив провідницю в цій дорозі – Церкву. Бути в Церкві, жити по-християнському – це зовсім не означає гнатися за духовним комфортом. Ми б зробили фатальну помилку, коли б почали розуміти Церкву як таку собі духовно-психологічну лікарню, яка знімає стрес, допомагає забути про все довкола, занурює в якусь іншу реальність. Церква не відміняє нашої присутности в світі. Вона робить цю присутність усвідомленою і надихає наше розуміння власної ролі в світі справжнім християнським сенсом.

Робити світ кращим, іншим, наближати його до християнського ідеалу своїм повсякденним життям, своїм досвідом любови, а не розмовами про неї і не протиставлянням тому, що є зараз, того, що ми собі уявляємо, – ось це наша місія. Здійснювати присутність Небесного Царства на землі, розширюючи його довкола себе – у цьому теж полягає місія християнина. Недарма Церква називається Небесним Царством на землі: тут ми вчимося майбутньому життю. Саме під цим оглядом Церкву можна порівняти з тренувальним майданчиком, на якому ми готуємося до того, як жити по-справжньому.

Так само, як готуються солдати до участи в боях, проходячи в таборах військову підготовку, ми проходимо підготовку до того, як воно буде в майбутньому. А підготовка завжди складна. Вона ставить нас перед різними виборами. Ми не змінюємося, коли переступаємо поріг церкви. Часом навпаки, наші слабкості стають більш виразними, кидаються в вічі. Це мусить допомогти нам помітити слабкості, боротися з ними.

Церква наповнює наше життя словом. Словом, в яке ми вслухаємося і якому стараємося бути суголосними на Літургії. Бо Літургія – це не концерт, на якому ми тільки глядачі, котрі слухають, чи красиво співає хор чи що там виголошує священик у вівтарі. Ми – учасники цієї розмови. Літургія – це наша спільна розмова із Богом, де ми вчимося говорити і слухати, вчимося мовчати. Адже часом нам бракує само цього вміння: мовчати і слухати. Буває ж бо, що ми ховаємося від душевної порожнечі за власним багатослів’ям, за порожніми дискусіями. Ми не помічаємо, що саме у мовчазній відкритості до Божого слова в нашому серці здійснюється наша найкраща, найзмістовніша розмова – розмова серця із Творцем. Але ми можемо заглушити її зливою своїх слів, які вихлюпуємо на всіх довкола через перемовляння, осуд інших – чи то вживу, чи через мобільні телефони або соціяльні мережі.

Святість – це вміння піднесено мовчати, перебуваючи із Христом. Наша Літургія, загалом церковна молитва є впровадженням до цього піднесеного і величного мовчання, в якому ми осягаємо безмежну велич присутности єдиного справжнього слова в світі – Слова Божого, яке наповнює все своїм сенсом.

«Святеє святим!» – звертається до нас Церква, нагадуючи про наше право і наше покликання: бути святими. Вирушаючи в нову річну подорож, яка почалася на Великдень і переходить тепер у будні церковного життя, які стануть суворішими із завтрашнього дня з початком Апостольського або Петрового посту, ми повинні відчувати себе улюбленими Христовими учнями. Бо недарма саме так перші християни, ще тоді, коли слово «християнин» не виникло і не закріпилося в Церкві, називали себе просто учнями Христовими – учнями і посланцями. Святі і є невтомними учнями, тими, хто вміє постійно вчитися. Не навчати, не повчати, а вчитися самим!

Вчитися і бути готовими завжди йти туди, куди направить нас Господь. Іти з любов’ю, добротою, відкритістю. Служити Богові кожен на своєму місці. Так у гідному виконанні нашого християнського покликання ми приймаємо, сприймаємо і впроваджуємо в наше життя велику місію Церкви – творити з нас святих. Амінь.

(Переглянуто 99 разів, 1 переглядів сьогодні)