Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 3 червня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Як зрозумів апостол Петро слова заклику, звернені до нього: “Іди за Мною!”? Ці слова Христос адресував до Петра вперше ще над Йорданом, коли Петро зі своїм братом Андрієм, почувши про нового Вчителя з Назарету, – вже навіть не про вчителя, а про Агнця Божого, що на Себе гріх світу бере! (так назвав Ісуса Йоан Хреститель), – пішов за Ним (Ін 1:29).

І ось у сьогоднішньому євангельському читанні ми чуємо мотиви сумніву, вагання: “Тоді відізвався Петро та до Нього сказав: От усе ми покинули, та й пішли за Тобою слідом; що ж нам буде за це?” (Мт. 19:27). Нам, звичайним людям, не сильнішим за апостола Петра, таке близьке і зрозуміле це вагання. Бо часто і ми в своєму житті думаємо: “Ну й що я заслужив за те, що йду за Христом?”.

В останні миті зустрічі з апостолами над Галилейським озером воскреслий Господь після того, як спожив зі Своїми учнями скромну трапезу на березі, тричі звертається до Петра: “Паси вівці Мої!” (Ін. 21:15-17). Петро явно ще вагається, розмірковує, до чого закликає його Христос, Який уже не є з ними, Який пережив смерть. Він запитує про іншого свого співтовариша, Йоана: “Господи, цей же що?” Христос відповідає Петрові: “Якщо Я схотів, щоб він позостався, аж поки прийду, що до того тобі? Ти йди за Мною!” (Ін. 21:21-22).

В цьому поклику є до певної міри ключ до нашого з вами покликання. Бо при тому, що кожен із нас має своє покликання в житті, ми часто також роззираємося довкола, намагаємося зазирнути в свою душу, перевірити, яким же є наше справжнє покликання. І водночас ми всі маємо одне спільне покликання — покликання до святости.

Сьогоднішня неділя — рубіжна. Вона стоїть між завершенням свята П’ятдесятниці і початком Апостольського посту, який дається нам для того, щоб поміркувати над власною місією в Церкві, над нашим виконанням апостольського служіння. Якраз у цей день нам пропонується поміркувати над покликанням до святости. Бо сьогодні ми не просто згадуємо про тисячі й тисячі праведників, які залишили нам свій невмирущий досвід і про яких Церква з певністю засвідчує: вони вже перебувають у Небесному Царстві. Це роздуми над своїм власним покликанням в Церкві, над тим, як ми, слабкі люди, зможемо реалізувати це покликання. Ключ до цього дає нам Христос у Своїх словах: “Ти йди за Мною!” Інакше кажучи – «Намагайся бути таким, як Я!» Христос ніби промовляє: «Я залишив тобі у Євангелії ключ до Небесного Царства. Я залишив тобі дороговказ Своїми власними кроками, пройденими на землі, Своїм прикладом. Тож рушай уперед. Іди за Мною!»

Саме в цьому є сенс євангельського слова для кожного з нас. Це дороговказ і порада. Порада, до якої нам варто частіше дослухатися. Недарма на літургії третім антифоном часто співаються заповіді блаженства — підказки, дані нам Христом, аби кожен із нас використав їх для того, щоб знайти свій шлях до Небесного Царства.

А потім Христос дасть нам і універсальну пораду на кожен випадок життя: “Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви“ (Мт. 7:12). Іншими словами – ставтеся до інших людей так, як ви хочете, щоб до вас ставилися люди і Бог; вмійте бачити в ближньому таку саму особистість, якою є ви самі. Це і є запорукою належного торування життєвого шляху в гармонійних стосунках із оточенням.

Чи означає це, що нам треба покірливо зносити всі неправди, які чиняться довкола? Аж ніяк! Пригадаймо досвід Самого Христа. Як різко Він звертався до фарисеїв! Чи суперечить це тому, що Бог любив їх? Ні. Він кожну людину любить. Але при цьому Він називає фарисеїв породженням єхидни! Скільки критичних слів вкладає Він у Свої промови до людей, які становили духовну еліту Ізраїля — найпобожнішу частину цього народу! Саме через них Ісус доносить і до нас Своє докірливе слово, яке має спонукати нас до виправлення. Або пригадаймо ще один епізод, коли Христос входить у Єрусалимський храм і вигонить тих, хто торгував там. “Не робіть із дому Отця Мого дому торгового! (Ін. 2:16), – промовить Він до них.

Христос вміє бути і радикальним, і люблячим водночас. Ми повинні цьому також учитися. Вчитися не миритися з несправедливістю. Вчитися дбати про те, щоб світ довкола, а передусім — ми самі і дорогі для нас люди – ставали на шлях Христа і йшли за Ним. Саме в цьому полягає подвиг святости, подвиг, який завжди буде викликом для світу. Бо свята людина ніколи не вкладатиметься у виміри свого оточення, завжди суперечитиме суспільним стереотипам.

Моє Царство не із світу цього” (Ін. 18:36), – говорить Христос. І кого б ми не згадали з тих святих, що їх ушановуємо сьогодні, кожен з них мав свої конфлікти з життєвими стереотипами, із способом життя, який панував у їхні часи. Кожен із них був викликом для світу. Цю річ треба пам’ятати: прийнявши покликання, ми мусимо стати викликом для інших людей, для їхніх закостенілих способів мислення. Ми повинні змушувати світ пробудитися і рушити вперед. Бо це ще одна ознака святости — динамізм. Свята людина ніколи не застигає в своєму розвитку, не піддається спокусі самовдоволення. Вона завжди в русі, в дії, у духовній еволюції, в простуванні до Бога. “Іди за Мною, – кличе Христос, – не стій, не зупиняйся, не спи, вирушай у дорогу!»

Сьогоднішній день теж кличе нас вирушити у певний відтинок життєвої дороги — в Апостольський піст, який стає для нас освяченим Христовою Церквою відтинком праці над собою, часом підпорядкування тілесних порухів духовному первневі, унормування повсякденного життя.

Якщо ми зуміємо відчути цей поклик Христа і спробувати пройти цей відтинок своєї життєвої дороги в гармонії зі своїм сумлінням, простуючи за Господнім покликом, тоді ми зможемо знайти в собі сили і далі будувати своє життя краще, гармонійніше, врівноваженіше — так, як підказує нам Христос, звертаючись до всієї церковної спільноти і до кожного з нас зосібна: іди за Мною, щоб стати святим! Амінь.

(Переглянуто 66 разів, 1 переглядів сьогодні)