Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 23 червня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Завершується останній етап весняних свят, які почалися з Воскресіння Христового й тривали до дня П’ятдесятниці та загальниці — тижня, що почався на Зелені свята. Чи завершуються насправді свята як такі? Звичайно, ні. І річ не тільки в тому, що цикли церковних свят повторюються рік-річно. Найголовніше те, що весь богослужбовий рік церковного життя має в собі це святкове наповнення. Бо слова “святковий”, “свято” походять від слова “святий”. Не випадково на рубежі між тижнем П’ятдесятниці і Апостольським або Петровим постом ми маємо день спомину — день Всіх святих. Їх є величезна кількість. І кожен день відкриває перед нами все нові й нові свідчення святости.

Цими днями до числа святих віднесена ціла група монахинь, які загинули в жахливому 1936-му році в Іспанії від рук комуністів1. Вони загинули з однієї причини, яка здається нам сьогодні абсурдною: вони не хотіли зректися Христа. Монахині відмовлялися визнати нові, альтернативні християнству ідеї, за провідні для себе. Вони не воювали, не протистояли новій владі — комуністам й анархістам, які тоді прийшли до управління Іспанією. Вони хотіли тільки лишатися собою, лишатися вірними своїй вірі. Коли ми усвідомлюємо цей подвиг в світлі прочитаних щойно слів (Мт. 10:32-38), ми розуміємо трохи глибше, що означає постійний акцент на пріоритеті любови до Бога, який ставить Христос.

Для нас, людей, які звикли любити більше того, хто перебуває поруч, якось дивно виглядає, коли Христос нагадує нам про основу основ будь-якої любови — любов до Бога. Бо насправді, якщо цієї любови немає, то часто всі інші любові виявляються фальшивими. І часто людина, яка зрікається Бога тому, що заявляє про любов до своєї батьківщини, свого класу, своєї родини, дуже легко зраджує і батьківщину, і клас, і родину. Навіть Церкву якщо ця людина ставить конфесійну належність вище за любов до Бога.

Святість, власне, і виростає із любови до Бога, із уміння поставити любов до Бога на чолі всієї системи вартостей в житті. А любити означає бути таким, як Христос.

Для чого прийшов Христос? Щоб дати нам взірець повсякденної поведінки. Він проходить людське життя — 33 роки — на землі для того, щоб, дивлячись на Нього, вчитуючись у досвід Його життя через посередництво розповідей євангелистів, ми мали Його за взірець для себе. І вчилися в Христа виходити з критичних ситуацій, які виникають раз-у-раз в нашому житті.

Христос навчає нас бути святими. А щоб показати нам, що святість є дуже широким поняттям, Він відкриває перед нами цілу галерею святих. Дуже часто примітивне розуміння християнства підсуває нам універсальний авторитарний взірець святости: треба бути завжди похмурим, ходити в якомусь сірому некрасивому одязі, тримати очі схиленими додолу, обмежувати себе в їжі. Тоді, нібито, ти й будеш святим. Чи так це? Ні! Ні одяг, ні їжа, ні навіть манера поведінки не роблять людину святою! Щоб робить людину святою? Те, що називається в церковній лексиці подвигом.

Слово “подвиг” помітно відрізняється в нашому повсякденному вжитку від того сенсу, який вкладає в це слово Церква. Подвиг передбачає повсякчасний рух до Бога, виростання, протистояння стаґнації, вміння осявати життя своєю присутністю, вміння жити в радості.

Святі люди не були понурими через те, що їм було неприємно дивитися на інших, неприємно жити. Ні. Вони зносили страждання, коли їх віддавали на тортури. Але в них завжди переважала радість переживання присутности Бога. І коли ми читаємо, що мученики з усмішкою йшли на страту, не треба думати, що це — художня прикраса письменників-агіографів. Вони раділи зустрічі з Богом!

Бо коли ми вирушаємо на якесь випробування, але знаємо, що за ним постає винагорода, то й випробування здається нам не таким важким.

Світ святости — це природній світ Церкви. Бо Церкву творять не особистості, які стають на її чолі, а потім зникають, не ті, яких нам пропонують засоби масової інформації за зразок церковного життя і які забуваються через недовгий час. Церква здійснює Божу присутність у світі. Вияв цієї присутности багатоманітний і розмаїтий м у цілому калейдоскопі різних святих. Кожен святий мав свої якості. Але, як в оптичному приладі-іграшці, яку називають “калейдоскопом”, дзеркала й скельця починають створювати фантастичну картинку, вигравати різними барвами, сукупність святих, мучеників, праведників, преподобних, Отців Церкви, стовпників, безсрібників творить калейдоскопічну картину. Єдину – і водночас безмежно розмаїту в конкретних виявах.

Святість неможливо розкласти на полички! Вона виривається поза них, бунтує. Бо святість завжди бунтівна. Вона протистоїть стереотипам, вона не дає увібгати себе у вузькі рамки людських уявлень про місце Церкви в світі. Чому? Бо вона виривається на перше місце. Бога ніколи не можна поставити на другому місці. Бо тоді ми ми вже замінюємо Бога на щось інше.

Коли ми вміємо бачити Бога поперед себе й іти за Ним, коли ми намагаємося простувати життєвими дорогами так, як Христос це чинив перед нами, коли своє життя ми будуємо відповідно до залишеного Ним взірця — ось тоді ми й стаємо на дорогу святости за тими мільйонами святих, які простували перед нами. Але попереду їх усіх — завжди Христос!

Нехай усвідомлення цього допомагає нам відчути в собі сили бути святими, відчути мужність протистояти земним спокусам, відчути талант бути не такими, як усі довкола. Бути взірцем для світу, так, як завжди для нас взірцем залишається Сам Христос. Амінь.

1 22 червня 2019 року кардинал Анджело Беччіу, Префект Конгрегації у справах святих, представляючи папу Франциска, проголосив у Мадриді блаженними монахиню Марію Кармен та її 13 співсестер-францисканок, які віддали своє життя за Христову віру під час громадянської війни в Іспанії. Десять із них були розстріляні 8 листопада 1936 року поблизу Мадриду.

(Переглянуто 96 разів, 1 переглядів сьогодні)