Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 1 березня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні перша неділя Великого посту – неділя Торжества православ’я. Та слухаємо ми розповідь про апостолів, які жили за сотні років до вшановуваних сьогодні подій (Ін. 1:43-51). І ми можемо поставити собі кілька таких дивних на перший погляд, але закономірних питань: а чи були вони православними, апостоли Филип, Нафанаїл та Петро і Андрій, які ще раніше прийшли до Христа? З формального погляду – ні. Православною Церква стала називатися пізніше, коли поділилася у 1054 році. Тоді закріпилися за двома частинами поділеної Церкви назви, які б мали її диференціювати, – православна і католицька.

В часи перших апостолів не було цих поділів. Більше того, якщо ми спитаємо, чи були вони взагалі канонічною громадою, то це питання у будь-якої обізнаної людини може викликати тільки сміх: самі канони почали з’являтися лише в четвертому столітті, коли почали скликатися Вселенські собори. Більше того, навіть, ікон вони не шанували! Бо ще в ті часи у юдейській спільноті було категорично заборонені спроби будь-яких зображень чи-то Самого Бога, чи пророків. Вони вважалися ідолами, і на них поширювалася заборона Мойсеєвих заповідей.

Тож, який зв’язок є між цим, прочитаним сьогодні євангельським уривком, і днем Торжества православ’я? Власне, це євангельське читання і згадка в ньому про апостолів допомагає нам зрозуміти автентичний сенс поняття православ’я. Воно не звідне до якихось конфесійних вимірів. Право славити Бога означає щиро вірити в Нього, бути правдивим християнином, бути біля Христа, жити вірою.

Самі канони і конфесійні структури з’являються тоді, коли занепадає живе відчуття присутности Христа. Не стало Христа з апостолами. І стало необхідним зміцнити апостолів силою благодати Святого Духа, яка сходить на них у день П’ятдесятниці. Не стало апостолів – живих свідків Христової присутности в світі. І тоді стали збиратися загальноцерковні або, як їх називають, вселенські собори для того, щоб закріпити правдиві виміри християнського життя і спроєктувати їх на конкретні історичні обставини. Змінювалися обставини, і мусили змінюватися канони. І канони писали вже за натхненням Святого Духа, за Його благодаттю живі люди – їхні зібрання, які складали собори.

До Христа священні зображення були заборонені. Але Сам Христос став не тільки Сином Божим, Його Словом, але й приніс образ Божий до нас. І Його зображення стало початком тих священних зображень, які шануються у Церкві. Конфлікт, який розв’язався у першу неділю Великого посту вже набагато більше, ніж тисячу років тому, не був звідний тільки до конфлікту довкола шанування ікон. Він був пов’язаний із поняттям пріоритетів: хто саме має визначати порядок управління Церквою, на скільки доречним і можливим є втручання вищих державних посадовців в життя Церкви. Бо саме вони, імператори, і намагалися нав’язати свою волю, коли протистояли шануванню ікон, і протеґували тим церковним сановникам, які були згідні з ними і виступали проти іконошанування.

Епізод, який сьогодні ми маємо як предмет для обмірковування – зустріч Христа із Филипом і Нафанаїлом, допомагає нам відчути, яку важливу роль відіграє простір нашого серця для зустрічі з Богом. Бо не повірив майбутній апостол, аж доки Христос не відкрив йому, що саме Він був присутній, бачив те, що здавалося абсолютно інтимним моментом розмови із Богом І саме ця містична присутність Христа відкриває Нафанаїлові те, що до нього ніхто не зважився сказати: «Учителю, Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлів!» (Ін. 1:49). І саме ця істина – Богосинівство Ісуса Христа, віра в Нього як у другу іпостась Пресвятої Тройці, віра у Тройцю Святу – і стала основним виміром православ’я Церкви, того, на скільки вона правдиво славить Бога.

А ікона стала знаком цього православ’я. Бо, шануючи Триіпостасного Бога, ми водночас визнаємо Ісуса Христа дійсним чоловіком, людиною, народженою від Пресвятої Богородиці, яка стала для нас тут, у земному житті, видимим образом присутности Божої. І саме видимість цього образу дозволила пізніше вже, у майбутні століття ще в ранній християнській Церкві формуватися тому мистецтву іконопису, який став засобом уречевлення нашої віри, став вікном у майбутнє, у невидимий світ, у який ми мріємо потрапити і який ми відчуваємо ось зараз, тут на Службі Божій у містичній присутності Самого Христа, уречевленого в Святих Тайнах. Відчуваємо у молитовній опіці над нами святих, які, перебуваючи у Небесному Царстві, опікуються нами, вислуховують наші молитви і зміцнюють їх своєю підтримкою.

Ми відчуваємо присутність Небесного Царства в тій повторюваній у радісні, найщасливіші хвилини нашого життя інтимності розмови із Богом. Такої розмови, яка під смоковницею колись стала для Нафанаїла вікном до спасіння, до зустрічі з Христом і до вічного перебування з Ним у Церкві, яка продовжується у Небесному Царстві. Амінь.

 

(Переглянуто 207 разів, 1 переглядів сьогодні)