Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 8 вересня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Уявімо собі цього наївного, запального юнака, який щойно стояв біля Ісуса, коли Той звернувся до Своїх учнів із застереженням: “Облиште дітей і не забороняйте їм приходити до Мене, бо для таких є Царство Небесне». (Мт. 19:14).

Юнак почув ці слова і надихнувся ними. Він вирішив спитати про те, що, мабуть, давно було в нього на серці, але прокинулося ось зараз, коли він відчув таке батьківське ставлення Ісуса до найменших: “Учителю, що доброго я маю робити, аби мати вічне життя?” (Мт. 19:16). У відповідь юнак чує від Ісуса нагадування про заповіді, відомі кожному юдеєві тих часів. Юнак радіє: всього цього він дотримується. Але, може, йому ще чогось?

І ось тут перед ним ставиться неймовірно важке завдання, яке, мабуть, і кожен із нас (хоча серед нас і немає по-справжньому багатих людей) не відразу сприйме: “Якщо хочеш бути досконалим, піди та продай своє майно, роздай бідним і матимеш скарб на небесах, а тоді приходь і йди за Мною.” (Мт. 19:21). Отже, позбудься всього, що тебе обтяжує, відкинь усі свої земні залежності й обери шлях, яким зможеш дійти до Небесного Царства: Йди за Мною. Іншого шляху немає!

Юнак злякався і відійшов знічений. Ми не знаємо, куди він пішов, як далі сталося його життя. Ми нічого більше про нього не знаємо. Але натомість знаємо про сотні тих, хто, почувши це Євангеліє, потім спробував чинити так, як Христос сказав.

Найперший серед них — преподобний Антоній Великий, який і справді розпродав все, що в нього було, залишив сестрі кошти, необхідні для прожиття, і пішов за Христом. Антоній заглиблювався все далі й далі в пустелю, аби потім відкрити: Сам Христос в особі тих, хто потребує духовного проводу, приходить до нього.

До чого Христос закликає нас у цьому євангельському читанні (Мт. 19:16-26)? Що Він нам підказує?

Дві важливі речі.

Перша з них: уміти будувати свою систему життєвих пріоритетів. Визначити, що для нас найважливіше, і йти за цим найважливішим, не розмінюватися на дрібниці. Не підпорядковувати своє життя гонитві за примарними цінностями, які залишаться тут, у цьому видимому матеріяльному світі, коли ми подамося деінде — в інший світ, який Христос називає Небесним Царством.

Не кожен із нас може вмістити те, що говорить Христос, — зректися всього. Можна припускати, що і тут Господь удається до звичайної для Нього гіперболи. Але в кожному разі Христос вказує на те, що треба обрати собі найголовніше в житті і пам’ятати про найбільшу цінність; іти до мети, не збочуючи.

В нашому житті з’являється так багато різних тимчасових цілей, яким ми дуже часто імпульсивно піддаємося, починаємо гнатися за ними. А потім ми заходимо в такі нетрі, з яких вибратися дуже важко. Це загрожує нам душевними кризами, втратою спокою і новими мандрами в нетрях свого власного “я”, щоб знайти самого себе й мету свого життя.

Друга важлива річ, яку підказує нам Христос. Коли учні, які стояли та слухали Його, шоковані радикалізмом Його поради, спитали: “То хто ж тоді може спастися?”, Ісус промовив ключові слова: “Для людей це неможливо, а для Бога все можливе” (Мт. 19:25-26). Маємо покладатися на Бога! Маємо пам’ятати про найнебезпечнішу пастку: самовпевненість. Власними зусиллями, покладаючись тільки на свою мудрість, передбачливість ми ніколи не зможемо досягти мети. Бо тоді ми блукатимемо, покладаючись на себе. Ми ж потребуємо Того, Хто вестиме нас у Небесне Царство, – Бога. Але буває так, що ми забуваємо про Нього, сприймаємо себе самого як мірило цінностей і міркуємо: “Я зможу! Це МОЯ молитва здатна руйнувати перешкоди. Коли Я виконаю всі заповіді, тоді Бог буде зобов’язаний мені щось дати!”.

Ні, нікому з нас Бог не зобов’язаний нічого давати. Він обдаровує нас зі Своєї ласки. Саме на Його ласку, на Його батьківську опіку ми повинні покладатися тоді, коли мета для нас здається недосяжною. І під Божим проводом ми зможемо її досягти. Досягти, йдучи в громаді, спільно зі своїми ближніми.

Христос застерігає нас від того, що є найнебезпечнішим для сучасної людини — від індивідуалізму, від усамітнення. Раз-у раз Він нагадуватиме нам про потребу ближнього в нашому житті. Христос учитиме навіть Себе Самого шукати в нашому ближньому.

Сучасна людина може набагато легше, ніж наш предок, прожити сама, навіть не виходячи з квартири: замовляти собі їжу, купувати через Інтернет необхідні речі, працювати дистанційно. Це можливо. Але чи можливо тоді для людини здобути спасіння, коли вона все далі замикається в своєму “я”, коли обмежує своє спілкування віртуальним світом, коли вона ховається від оточення, ховається від Бога?

Христос вчить нас бути разом: разом один із одним, разом із Ним. Тоді ми зможемо подолати перешкоди, які стоять перед нами.

В ці дні ми в Україні і українці по цілому світу згадуємо події тридцятирічної давнини. Згадуємо тих, хто жив тоді, тих, хто трохи чув про них, і дивуємося, як же сталося, що імперія зла повалилася, і Україна здобула самостійність? Нас переконують, що це відбулося завдяки тому, що групка народних депутатів, з яких абсолютна більшість була комуністами, вирішила так проголосувати. Але сьогоднішні дні підказують нам те, що часом ніяково згадувати – про велике згуртування людей, яке стало протидією імперії зла.

Імперія завжди еґоїстична, єрархічна. Врешті, якою б термінологією вона не послуговувалася, вона все одно утверджує владу політичних еліт. Аж ось раптом без якоїсь провідної політичної сили народ гуртується, – як 1989 року в Прибалтиці: у Литві, Латвії, Естонії. 23 серпня 1989 р. з нагоди 50-річчя ганебного пакту Молотова-Ріббентропа1 сотні тисяч литовців, латвійців, естонців стали в ланцюгу єднання, об’єднуючи всі три країни, окуповані Совєтським Союзом. Так, як в Україні 1989-1990 років від Ужгорода і Львова до Харкова й Луганська люди почали виходити на майдани, щоб заявити: “Ми не хочемо жити так, як раніше!”

Саме тільки обговорення проєкту Статуту Народного Руху в лютому 1990 року викликало суспільне збурення. Раптом виявилося, що велика, найбільш активна частина суспільства, не хоче жити у царстві страху! Ось тоді було “закладено вибухівку” під імперію зла! Не тими комуністами, які голосували у Верховній Раді 24 серпня 1991 року, а тисячами й тисячами людей, які виходили на мітинги, правили масові богослужіння, коли двісті тисяч людей проходило хресним ходом через Львів під хоругвами і синьо-жовтими прапорами.

Ця сила згуртованости виявляє в нас Божу присутність. Бо вона наснажила людей! Боротьба за відновлення права на свободу совісти, права на свою українську Церкву стала в нас найпотужнішою силою, яка гуртувала людей. Про це не можна забувати. Сьогодні дуже добра нагода пригадати про те, що саме штовхнуло нас на шлях, який врешті решт набуває сенсу, коли він веде до Небесного Царства.

У 1980-і роки знаком нової епохи став фільм “Покаяння”, в якому лунали слова: “Навіщо та дорога, яка не веде до храму!” Ці слова треба й нам сьогодні частіше повторювати. Бо коли дорога до свободи веде деінде – до примарних неоліберальних ідеалів, до нового атеїзму, до якихось загадкових східних культів, – тоді це дорога на манівці. Правдивою дорогою до свободи є тільки та дорога, яка веде до храму.

Сьогодні, коли Христос нагадує нам про те, як саме ми можемо здобути шлях до Небесного Царства, пригадаймо важкий досвід, який ми, українці, здобули за тридцять років блукань на шляху до свободи, до храму, до справжньої незалежности, яка була б не тільки державним суверенітетом, а й незалежністю кожного з нас від бюрократичних структур, від таких плинних політичних еліт.

А коли згадуватимемо ці роки шукань, помилок і втрачених ілюзій, ще раз замислімося над словами, з якими Христос через Євангеліє звертається до нас: “Для людей це неможливо, а для Бога все можливе”. Амінь.

1 Пакт Молотова-Ріббентропа – угода, датована 23 серпня 1939 року, підписана у Москві міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом та Головою Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ СРСР В’ячеславом Молотовим у присутності Йосипа Сталіна та посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга. Пакт ґарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та надавав можливість захоплення колишніх територій Російської імперії, а також територій, що ніколи їй не належали. На півночі Фінляндія, Естонія та Латвія відходили до радянської сфери впливу.

(Переглянуто 76 разів, 1 переглядів сьогодні)