Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 26 серпня 2018 року
Дорогі брати і сестри!
Технічний прогрес має свої небезпечні аспекти. Людина стає могутнішою і часом поринає в ілюзію, нібито вона може жити сама по собі і зобов’язана своїми досягненнями сама собі. Так буває з маленькою дитиною, яка, щойно навчившись щось сама робити в хаті, вирішує: “Мені вже не потрібен ніхто з батьків, я піду жити сама”. Траплялося, що така дитина, посварившись із батьками, тікала з дому за село, в ліс, або блукала десь містом. Аж тоді вона раптом виявляла, наскільки слабка і неспроможна зробити щось сама, наскільки залежить від тих, хто поряд із нею, хто турбується про неї, хто підготував для неї ті умови життя, до яких вона звикла…
Так само буває і з нами, дорогі брати і сестри! Ми дуже часто не усвідомлюємо, як багато чим ми зобов’язані іншим людям: нашим батькам, нашим предкам, тій країні, в якій ми живемо. Сьогодні ще тривають свята Незалежности України, і ми всі живемо спогадами про пережитий день 24 серпня [2018 року], про парад у Києві. Але разом згадуємо і про зливу критичних розмов, яких нам довелося наслухатися в своєму харківському середовищі і щодо самого свята, і щодо незалежности, і щодо самої нашої батьківщини.
Ми бачимо на кожному кроці брак вдячности до тієї землі, на якій ми зросли. А це і є той виноградник, в якому нас поселив Господь (Мт. 21:33-42). Наша праця в цьому винограднику передбачає вдячне користування тими дарами, які Він нам дав: мовою, яка перейшла від наших предків; землею, на якій ми поселені і зобов’язані дбати про неї, турбуватися, щоб не зашкодити їй, не змарнувати неоціненний чорнозем, якого, мабуть, у цілому світі немає такого, як в Україні; нашими лісами, які останнім часом так нещадно вирубуються; ріками, які зараз наповнюються сміттям і несуть в море мільйони поліетиленових пакетів. А все це свідчить про те, що ми уподібнюємося до недбалих користувачів того скарбу, який нам залишений.
Це не стосується тільки нашої держави. Ми озираємося на Захід, і коли чуємо розмови про євроінтеграцію України, з задоволенням сприймаємо намір досягти економічних параметрів, в яких живе пересічний європеєць. Але ми з тривогою думаємо: чи аж так нам потрібно переймати неоліберальну модель, яка сьогодні руйнує європейську цивілізацію? Адже ми бачимо, як християнські країни раптом змінюються на очах: в Ірландії починають голосувати за скасування права людини на життя від народження до природної смерти, повсюдно країни спустошує демографічна криза, через що економіка цих країн мусить щодалі більше покладатися на мігрантів або переносити виробництва в країни «третього світу».
Це мусить і нас навести на думку про те, чи не повторимо ми теж тих помилок, які проходить Західна Європа, коли вона, одержавши від своїх предків багатющу спадщину, основою якої є християнська культура, марнує її й формує собі руйнівну перспективу.
Але є і суто особистий аспект у тій притчі, яку ми сьогодні слухали (Мт 21:33-42). Кожен з нас одержав своє тіло. Комусь, може, воно менш подобається, комусь більше. Але це – дар від Бога, це наш виноградник, про який ми повинні дбати. Отже, ми повинні належно доглядати наше тіло, не марнувати його властивостей, не вдаватися до алкоголю, куріння, займатися спортом – вести здоровий спосіб життя, до якого ми зобов’язані як доглядачі цього винограднику.
Але не тільки тіло має кожен з нас. Кожен із нас має те, що є найдорожчим у житті, і чого не може створити ніяка найсучасніша технологія. Кожен із нас має безсмертну душу, яка призначена до вічности! Бог дає її нам для того, щоб ми гідно пронесли її через життя як образ і подобу Божі і підготувалися до того, щоб і надалі жити у вічності, вже поєднавшись із Богом.
Чи дбаємо ми про це? Чи пам’ятаємо про необхідність нашого духовного зростання, про регулярність молитви, про насичення нашої душі духовними дарами, які, крім Бога, не може ніхто дати? А це і святі таїнства, і слова Святого Письма, і мудрість побожних книг, і споглядання Божої всюдиприсутности в світі.
Саме це і є наша праця в земному винограднику. Вона багатогранна, вона, зрештою, радісна. Ми можемо сприймати її як радість, якщо будемо поводити себе як вдячні робітники. Коли ж ми занедбуватимемо свій виноградник, нищитимемо свою багатовікову культуру, відмовлятимемося від своєї мови, недбало ставитимемося до природного довкілля, коли ми нехтуватимемо потребами свого тіла, не доглядатимемо його, як належить, коли ми занедбуватимемо своє духовне життя, – ось саме тоді ми перетворимося на злих виноградарів із притчі. Бо Бог посилає Свого Єдинородного Сина Ісуса Христа, щоб напутити, підняти нас і повести до спасіння, щоб врятувати від загибелі, на яку були приречені злі виноградарі.
Христос розповідає нам цю притчу, аби нагадати про безмежну любов Отця, яка виявилася в щедрості тих дарів, які нам даються. Але водночас Господь прагне застерегти від самовпевнености, від недбалости, від невміння оцінити дари, дані нам за аванс. Дари, за які в свій час спитає нас Господар виноградника. Амінь.

(Переглянуто 74 разів, 1 переглядів сьогодні)