Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 18 вересня 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Здавалося б, що може бути більш прозорим, ніж сенс цієї притчі (Мт 21:33-42)? Христос звертається до юдеїв і нагадує, скільки разів до них були послані пророки, які нагадували обраному Богом Собі на служіння народові про те, що він з’явився у світі Старого Завіту не сам із себе, що його послав у світ Господар. І Він, наш Господар і Творець, чекає на плоди з виноградника, в якому юдеї працюють – на плідні наслідки їхнього служіння Богові серед інших народів.

Притча попереджає про прихід Сина Божого, Сина Господаря, Який іде для того, щоб закликати віддати належне Господареві, вшанувати Творця так, як Йому належить. І що ж Він дістає? Знущання, переслідування і, зрештою, розп’яття… Після того, як перше покоління виноградарів так вороже поставилося до направлених до нього Божих слуг пророків) і до Господаревого Сина, його земля була спустошена і були закликані нові робітники. Ми, християни, є тими новими робітниками. Так виглядає на перший погляд прихований сенс притчі.

Але спробуймо поглянути на цю саму притчу під трішки іншим кутом зору!

Хіба і ми всі не є недбалими робітниками? Хіба виноградник – Церква, дана нам, християнам, вже дві тисячі років тому, – не стала для нас простором негідного виконання своїх обов’язків? І, працюючи там, ми забуваємо, Хто нас туди послав…

Перед Церквою завжди постає саме ця проблема: бачити її дійсного Господаря, того Господаря виноградника, Який може загубитися за внутрішніми взаєминами, розколами і конфліктами, заробітчанством, марновірством, обрядовірством і багато-багато чим, що ми вносимо в Церкву, аби на цьому зупинити свій зір,  і не бачити головного – Бога. Бо Церква створена для Нього, для Його вшанування, і водночас – для нас. Для того, щоб ми визначили свій стосунок до Бога.

Господь постійно нагадує нам про це. Усе Євангеліє є великим нагадуванням про нашу земну місію. І апостоли, і їхні наступники, побожні люди всіх часів – святителі, преподобні, праведники, – ідуть у світ, як ті слуги господаря, щоб нагадати: «Схаменіться, живіть як належить, пам’ятайте про свою відповідальність перед Творцем!»

І чим їм на це відповідали? Скільки не лише у ті старозавітні часи, але й у нові часи від нібито побожних людей було знущань, глуму. У Кракові згадують єпископа Станіслава – одного з найбільш шанованих у Польщі святих. А його вбив християнський володар! А скільки було знущань у Росії над священиками за часів її правителів, що проголошували себе православними: Петра Першого, Катерини Другої! Скільки глуму виніс сповідник вірі Амбросій Мацієвич! І все це діялося в Церкві від імени тих людей, які декларували свою належність до неї.

Що ж, це діялося в минулому. Поглянемо-но на наш власний християнський досвід присутности у світі. Бо, зрештою, увесь світ для нас є виноградник Господній – місце, створене Творцем Неба і землі для того, щоб ми у ньому перебували, служили Йому, працювали для Нього, реалізували свої таланти, дані нам Богом. Наскільки чесно ми це робимо? І хіба не є кожен наш гріх знущанням над посланими Господарем слугами, над Самим Сином Божим – Главою Церкви, Який приходить до нас знов і знов в особі кожного, хто потребує нас, кожного, з ким ми зустрічаємося. Чи не буває так, що ми в пориві самоствердження підіймаємо на кпини людину, яка хоче нам добра, підкреслюємо свою зневагу до неї, виявляємо неуважність, ворожість? І саме тоді ми стаємо одним із персонажів притчі, які відкидають руку допомоги, що подається їм Господарем для їхнього спасіння через Божих слуг і через Його Сина.

Притча вчить нас бути мудрими і відповідальними. Вчить пам’ятати, шо світ не замикається в чотирьох стінах чи на видноколі. Він неосяжний для нашого зору. У цьому світі постійно перебуває Бог. Ми можемо Його не помічати, можемо іґнорувати, можемо проголошувати себе аґностиками, атеїстами – ким завгодно! А Він тим не менше лишається, знов і знов намагається нас напутити, посилає до нас Своє Слово – Сина, Який промовляє до нас через Євангеліє: «Покайтеся, наверніться, згадайте про Мене! Віддайте належне Мені, бо ви працюєте на Моїй землі, у винограднику, з якого Я повинен мати Свою частку».

Саме це і є для нас підказкою у нашому майбутньому житті: пам’ятати, якими багатоманітними є форми звернення до нас Творця, і вчитися бачити у кожній людині, навіть у тій, яка для нас здається неприємною, ворожою, Самого Христа. Бо саме так Господь навчатиме апостолів: Він приходить не у славі царя, Він приходить як зневажуваний, хворий, в’язень, як той, кого ми звичайно обминаємо своєю увагою. Так Господь перевіряє, чи готові ми, працівники в Його винограднику, віддати Йому в особі нашого ближнього належну шану. Амінь.

(Переглянуто 122 разів, 1 переглядів сьогодні)