Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 30 серпня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Як і кожна притча, ця історія про лихих виноградарів – невдячних робітників у винограднику Пана (Мт. 21:33-42) – має різні рівні сприйняття. І залежить її сприйняття від часу, від обставин. Ця притча адресована всім нам і допомагає відчути, скільки ж саме форм присутности Господаря є в нашому житті і скільки тих виноградників, в яких ми маємо працювати, постає перед нами.

Безперечно, виголошуючи цю притчу при Єрусалимському храмі в присутності книжників, членів синедріону, Спаситель адресував Свої слова передусім їм, застерігаючи від недбалого ставлення до того Месії, Якого вони ж самі проповідували, Який приходить не просто як сповісник про виповнення Завіту, але як Син – друга Особа Пресвятої Тройці, що приходить від Отця – Господаря всього творіння.

Коли ми будемо пригадувати самі обставини виголошення притчі, то стає зрозумілим, що вона адресована до всього народу Старого Завіту, до народу, котрий був введений у Обіцяну землю як у найкращий Господній виноградник і не виявив достатньої вдячности, не прийняв Сина, а потім засудив Його на хресну смерть.

Але це тільки перший шар, який виростає із нашого прочитання Євангелія. Коли ж ми прочитаємо притчу в контексті власного життя, то побачимо, що ця притча стосується всіх християн. І ширше – всіх нас, людей, як частини творіння, як «вінця творіння», поселених у цій прекрасній землі, щоб дбати про неї, щоб працювати, пам’ятаючи про майбутню зустріч із Господарем, Якому ми зобов’язані будемо дати звіт за свою працю.

Постійною небезпекою, яка на нас чигає, є оманливе уявлення про те, нібито ми самі є господарі цього винограднику, нікому не підзвітні й маємо працювати тільки на себе. Мірою ж зростання технологічної оснащености людства, мірою зростання наших з вами споживацьких можливостей і апетитів ця притча все більше  і більше стосується нас з вами як недбалих користувачів цієї землі. Бо зростають наші амбіції, і ми починаємо хизуватися своєю могутністю, можливістю до невпізнання змінити землю, зробити те, чого не могли і уявити собі люди кілька поколінь тому.

Але ми лишаємося тільки робітниками! Хоча добрий Господар цього виноградника в безмежній любови до нас чекає, щоб ми самі схаменулися, знов і знов посилає до нас Свої напучення не тільки в особах праведників і проповідників, але й через стихійні лиха, знамення, війни – через усе, до чого призводить наша з вами людська недбалість. А ми недостатньо реаґуємо на це і забуваємо, що врешті решт зустріч із Ним таки відбудеться…

Але є ще один вимір, який сьогодні, напередодні початку навчального року, особливо для нас близький. Бо з самого початку створення вищих шкіл в Україні їх завжди порівнювали із виноградником. І коли говорили про Києво-Могилянську колегію – Софроній Почаський писав про неї як про сад, насаджений Петром Могилою на Дніпрових берегах. І про наш Харківський колеґіум – першу вищу школу в Харкові – також говорили як про сад наук. У цьому саді працюємо фактично всі ми: і учні, які йдуть до школи вчитися, і викладачі, які навчають їх там, і дідусі, бабусі, батьки – всі ті, хто дбає про учнів, хто допомагає їм, підтримує в їхньому намірі навчатися або додає того наміру, коли його бракує.

Це також сад, у якому кожен із тих, хто туди приходить, стає робітником. Кожному виділяється свою сфера праці, але всі ми маємо там відведену власну ділянку. І там, як ніде інде, маємо пам’ятати про Господаря, який чекає від нас плодів! Плодів, які ми маємо віддати Йому в своєму християнському служінні у світі: через поширення знань, які ми здобуваємо, через ефективне використання тих навичок, які даються нам у школі, через навчання вчитися і вчити, примножуючи інтелектуальний потенціял, який і складає сад знань людства.

Можна змарнувати роки навчання, можна недбало ставитися до своїх обов’язків викладача, формально підходити до них, забувати, що кожен викладач – хай би якою не була деідеологізованою школа – все одно є насамперед вихователем, зразком для своїх учнів. Кожен із нас, хто стикається з учнями, може своєю холодною іронією або ще більше – байдужістю – зруйнувати їхнє бажання бути добрими робітниками в цьому саді наук. А може заохотити їх і стати таким чином співпрацівником у найбільш важливій і відповідальній сфері людської культури: в здобутті знань.

Знання ніколи не нівелюються. І сьогодні, у ХХІ столітті, більше, ніж у будь-якому попередньому столітті, знання стають найкоштовнішим із товарів, які поширюються у сучасному світі. Їх треба вміти здобути і гідно використати. Але знов-таки використати на славу Божу, а не марнувати їх, дбаючи тільки про себе, про власний авторитет, кар’єру, про технологічне зростання, яке може обернутися катастрофами – і екологічними, і техногенними, які спостерігаємо ми в останні роки.

Тож і сьогодні, в передостанній день перед початком занять, ми молимося, щоб Господь дав усім викладачам, учням, студентам таланту бути добрими робітниками у цьому Господньому виноградникові. І не забувати, що єдиний справжній Господар його є Сам Творець, а кожен із нас усіма своїми вчинками має складати звіт перед Ним, пам’ятаючи про неминучість майбутньої зустрічі та про застережливий приклад лихих виноградарів, які не зуміли гідно оцінити честь і право, дані їм: бути робітниками у ділянці, виділеній їм Самим Творцем. Амінь.

(Переглянуто 121 разів, 1 переглядів сьогодні)