Притча про весільних гостей

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 9 вересня  2012 року. 

Дорогі брати і сестри!

Переказуючи цю Христову притчу, євангелист Матей продовжує впроваджувати нас у те основне, з чим прийшов Христос у світ: сповіщення про Небесне Царство (Мт. 22:1-14). Разом із тим євангелист відкриває нам сенс самого Євангелія – Євангелія не просто як доброї новини про Бога, ні! Євангелія як відкриття того, що може очікувати кожну людину. Бо саме із тим закликом, з яким посилав цар своїх слуг на всі роздоріжжя, і порівнюють це Євангеліє.

Христос кличе нас на радість. Але з чим Він порівнює радість Небесного Царства? Із весіллям. Пригадаймо, коли Христос розповідає притчі про земне життя, про служіння Церкві, то Він найохочіше вживає образи праці у винограднику, на полі. І навіть Своїх апостолів Він порівнює із женцями, яких потребує зріле жниво (Мт. 9:35-38). Коли ж Він говорить про Небесне Царство, то вводить інший образ і робить його важливішим за будь-яку працю на землі. Це – образ весілля.

Вже таке використання образу весілля в Євангелії відкриває нам значення, яке Божий Син надає шлюбові, подружньому життю. Він ніби нагадує нам про покликання людини до співжиття у сім’ї, повертає до праотців Адама і Єви, які постали внаслідок Божого міркування, відображеного Книгою Буття в словах: «Недобре бути чоловікові самотнім» (Бут. 2:18). Недобре чоловікові бути самотнім…

Христос перше Своє чудо вчинить у Кані Галилейський, благословляючи таїнство шлюбу (Ін. 2:1-11). Він кличе людину зрозуміти це таїнство і стверджує його як оптимальне для людини. А коли питатимуть Його про розлучення, Він ствердить непорушність шлюбу. Ці міркування дуже актуальні для нашого часу, коли ліберальна цивілізація ставить під сумнів саме значення шлюбу, його непорушність, його святість, пробує підмінити шлюб партнерським союзом, який можна міняти залежно від настроїв кожного із членів цього союзу.

Але ще на одне звернімо увагу. Христос показує необхідність для людини залишити всі особисті заняття, аби бути разом із іншими, аби поділяти весільну радість. Справді, в нашому сучасному світі ми звикаємо до того, що немає вищої цінності над працю. І коли ми занурюємося в працю, нам часто здається злочином залишити її для спілкування з іншими, для відвідин батьків або  навіть чийогось весілля. Праця здається нам найважливішою.

А що ми бачимо в цій притчі? Христос картає тих, хто знехтував заклик на весільну учту, аби піти торгувати, працювати на полі (Мт. 22:5). Це треба пригадувати і нам, коли ми стаємо трудоголіками, або гонимося за славою, за самоствердженням, нехтуючи доброю нагодою для спілкування з друзями, нехтуючи запрошеннями, подібними до тих, які адресує цар своїм слугам, своїм підлеглим. І це звичайно стосується насамперед нашого запрошення до Царства. Нам ще, очевидно, рано вирушати у Небесне Царство, в усякому разі, кожен із нас так, напевно, вважає. Але ж прообразом цього майбутнього небесного Царства є Служба Божа, є кожна наша молитва!

Як часто буває, що перебуваючи на молитві, ми тягнемося своїми думками, ніби цареві слуги з притчі, до своїх повсякденних справ. Ну, можливо, не до торгівлі чи праці на полі, але до підготовки чергового проєкту, політичної акції, концерту, операції, яка очікує на нас в лікарні. І безліч подібних справ чекає на кожного з нас поза дверима кімнати, в якій ми стали на молитву.

Сьогодні я пригадав одну із характерних розповідей моєї бабусі. Вона згадувала свою прапрабабусю, яку, звичайно, не бачила і про яку їй розповіла її мати. Молодою невісткою прапрабабуся потрапила у родину прапрадіда, де була жива ще бабуся, яка відзначалася великою побожністю, ходила щороку у Київ на прощу, а двічі була навіть в Єрусалимі. І ось коли цю молоду невістку послали з поля повернутися додому забрати щось забуте, вона прибігла і, знаючи, що прапрабаба є у хаті, молиться, почала стукати в двері, бо вони були зачинені. Невістка стукала дуже довго, хвилин п’ятнадцять, поки не зрозуміла, що бабуся її зовсім не чує. Якось вона відчинила вікно, залізла, взяла, що потрібно, віднесла на поле. А коли всі вони повернулися ввечері, то зрозуміли, що бабуся так і не дізналася, що хтось приходив. Так вона була занурена у молитву!

Коли ми читаємо подібні розповіді про святих, ми думаємо, що ці люди жили давно, за особливих умов. Але з такими прикладами ми зустрічаємося і в житті довкола. Треба їх розпізнати. Нам здається неможливим застосувати їх до себе самих. Але ми повинні пам’ятати, що кожна наша молитва – це є наша весільна учта. Весільна, тобто, радісна. Адже, коли нас кличуть відірватися від телевізора, а хтось дивиться захоплюючий серіал, або змушують кинути мобільний телефон, коли розмовляєш із улюбленою подругою чи з коханим, тоді дратуєшся на тих, хто тебе відволікає, бо в цю мить саме це здається найцікавішим.

Але хіба не найцікавішим, не найціннішим є для нас зустріч із Богом, розмова із Ним? Тільки треба вміти відчути, як Він очікує нас на цю розмову, як Він хоче нам щось сказати! Тільки ми повинні вміти слухати це слово…

Сьогоднішня притча вчить нас не лише пам’ятати про майбутнє Царство. Вона вчить нас цінувати зустріч із Богом у повсякденному житті. Вона вчить нас цінувати один одного і не нехтувати запрошенням на радість до своїх друзів. Вона вчить нас, прагнучи до майбутнього Царства, бути разом, пам’ятаючи, що ми разом як Церква і є тією весільною учтою, на яку кличе нас Господар цього світу – Бог. Амінь.

(Переглянуто 197 разів, 1 переглядів сьогодні)