Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 22 вересня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогоднішній дощовий ранок, такий холодний після теплого вересня, нагадує нам, що настала осінь. Ніби навмисно на цей час Церква пропонує нам послухати притчу про весілля (Мт. 22:1-14). Бо і в нашій народній традиції раніше на цю осінню пору, після закінчення літніх польових робіт, призначали весілля. Ми вже цього не застали. Але старші покоління оповідають і так само описують письменники та етнографи, як тижнями ходили молоді перед весіллям запрошувати гостей. Якою честю було бути запрошеним на весілля! І якою зганьбленою відчувала себе людина, котру туди не запросили!

На весіллі навіть найбідніші молоді відчували себе царями, їх іменували князем і княгинею. І всі весільні обряди будували так, щоб вони нагадували царські процесії.

Ці аналогії допомагають нам зрозуміти алегоричну мову щойно прочитаної притчі. Тільки одне нам спочатку здається незбагненним: за що могли вбити посланців царя ті запрошені, які не хотіли йти на весілля? Не хотіли йти — їхня справа. Але за що було так жорстоко карати невинних посланців?

Тут ми зустрічаємося з одним із ключів, які відкривають нам найбільш легко прочитуване подвійне дно цієї притчі, її іносказання: Христос говорить про Себе. Бо ж це Він прийшов кликати нас на весілля — на вічне весілля із нареченою – Церквою. Він прийшов у світ, щоб втілити, унаочнити те, про що говорила ще старозавітня Пісня пісень: знов поєднати людство з його Творцем, відкрити нам доступ до Небесного Царства, подолати розрив, який стався раніше. Саме це поєднання, це містичне єднання з Отцем і зображує Христос у образі весілля.

Але Він же провіщає те, що станеться в майбутньому: Його Самого, Його посланців – апостолів і їхніх наступників – відкидатимуть, не слухатимуть, каратимуть. Адресати апостольської проповіди відмовлятимуться йти. Куди йти? Не на страждання, не на працю, а на весілля до Отця! Абсурд? Абсурд! Але ж жорстокі кари для посланців Небесного Царя тривають і досі…

Буквально щотижня ми чуємо про нові й нові випадки вбивства християн. Зараз починається процес канонізації однієї монахині, яка роками опікувалася притулком для знедолених людей, дістаючись туди то велосипедом, то скутером. Один із тих, кому вона допомагала, перестрів її і вбив. Нізащо, будучи під дією наркотиків[1]. Це тільки один із жахливих прикладів того, що ми зустрічаємо в повсякденній реальности.

А нам з вами не треба про це розповідати! Старша частина парафіян народилася й виросла в ті часи, коли навіть сама розмова про Христа, запрошення до церкви могли бути підставою для переслідування людини і якщо не її арешту, то до позбавлення її будь-якого права на просування по службі, до цілковитої заборони на низку професій.

Ми слухаємо сьогодні про запрошення на весілля. Для нас із вами простором містичного весілля є свята Церква. Ми запрошуємося сюди щонеділі, щосвята — запрошуємося на учту Господню. І хоч тут нас не пригощатимуть годованими волами та іншою худобою, яку приготував цар своїм гостям, але нам даватиметься щось набагато цінніше. До нас приходить Сам Христос, пропонуючи спожити Себе Самого у вигляді хліба і вина — причаститися Тіла і Крови Христової. Через споживання цих Небесних Дарів ми стаємо співпричасниками Небесного Царства —Небесного Царства на землі, вічного весілля, яким стає Церква Христова. Але як по-різному ми приходимо до неї!

Навіть не говорячи про інших людей, ми самі у різні періоди свого життя залежно від свого стану можемо приходити до церкви не готовими до молитви, до прийняття Святих Таїн.  Приходимо розгубленими, зніченими. Можемо приходити зі своїми образами, плекаючи в душі ворожість до інших людей. Можемо приходити навіть із ненавистю, і замість того, щоб молитися, подумки або й у розмові обмовляти інших. Саме тоді ми стаємо подібними до того чоловіка, який, бувши покликаним на весілля, не спромігся навіть одягти весільний одяг, який пропонували посланці царя, запрошуючи його на весілля. Він прийшов таким, як є. І через був викинутий з весілля (Мт. 22:11-13).

Що це означає для кожного з нас? Ідучи до храму чи просто стаючи на молитву в своєму домі, ми повинні намагатися звільнитися від усього того непотребу, який набираємо в себе повсякдень. Ми маємо вчитися очищувати свою душу від амбіцій, ненависти, підозр, ворожости до інших — від усього того, що й складає брудну повсякденну одежу, яка так заважає нам у житті.

Уявімо собі, що було б з нами, якби ми тижнями, місяцями не міняли наш одяг. Зрештою, ми можемо пройтись біля Південного вокзалу в Харкові й побачити безхатченків, які перебувають саме в такому стані. А що ж з нашою душею? Те ж саме буває, коли ми не дбаємо про її очищення, коли і вдаючись до Бога зі своїми проханнями, не спроможемося змінитися.

Христос кличе нас до повсякденної зміни на краще. Ми всі покликані до Христа. Але вслухаймося в останні слова притчі: “Багато запрошених, та мало вибраних!” (Мт. 22:14). Амінь.

[1] 8 вересня 2019 р. в місті  São João de Madeira (Португалія) загинула 61-річна сестра Maria Antónia Guerra de Pinho, яка 40 років працювала медсестрою в Португалії, Іспанії, Італії. 21 вересня конференція єпископів Португалії ініціювала початок беатифікаційного процесу.

(Переглянуто 108 разів, 4 переглядів сьогодні)