Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 25 вересня 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Замислімося ще раз над притчею про невдячних весільних гостей (Мт 22:1-14). Яка вона містка і водночас проста! Яка радісна, оптимістична і разом із тим тривожна! Христос у найпростішій формі, щоб зрозуміли Його зовсім неосвічені слухачі з Юдеї, відкриває всю драматичну історію людства. Адже від самого початку, від наших праотців Адама і Єви, ми покликані бути учасниками радощів – радісного вічного перебування у безпосередньому спілкуванні з Богом.

Господь передає нам образ Його стосунків із народом Божим і з земною Церквою як стосунки наречених. Пригадаймо до речі, що й одна із біблійних книг – «Пісня над піснями» – повністю присвячена алегоричному зображенню таких радісних, гармонійних стосунків. Христове благовіствування за своєю суттю і є закликом людини до радощів, до повернення у втрачену родину, до дому Отця.

Але як людина реаґує на це покликання? Пригадаймо, якою трагедією обернулося небажання наших праотців коритися заповіді Божій! Вони не втрималися і були вигнані з раю у зовнішню темряву, у зовнішній, поза межами Небесного Царства, тривожний світ, позбавлені перебування разом із Богом.

Відбувається всесвітній потоп (Буття 6:17). І знов Ной і його нащадки покликані бути разом із Богом. Здобувши висновки з усього того, що було пережито під час вселенської катастрофи, людство отримало «вічний заповіт між Богом і між кожною живою душею». І цю єдність буде віднині символізувати веселка у хмарі (Буття 9:11-17), яка зависає над звільненим від потопу світом. Але знов людство йде шляхом розлуки із Богом…

Нарешті Авраам залишає ідолопоклонство і вирушає на поклик Отця (Буття 12:1-4). Його нащадки обираються для того, щоб бути Божим народом. Вони знов покликані! Але чим все закінчується? Авраамові нащадки каменують пророків, прирікають на смерть Самого Спасителя і зловтішаються, коли Він помирає на хресті…

І ось тепер уже ми з вами стаємо обраним народом – християнською спільнотою, що її кличе безмежний у Своїх щедротах Господь на весільну учту. Як поведемо ми себе? Поклик чують усі. Немає де в світі заховатися сьогодні від слова Євангелія. Але ж цілком по-різному реаґують на Божий поклик люди! І яка невелика частина серед тих, хто формально прийняв хрещення, реально стає християнами у своєму повсякденному житті!

Ми прийшли до Христа. Ми прийшли на весільну учту Господаря. Але чи маємо ми на собі весільний одяг, який засвідчує нашу співучасть у цій радості? Колись, коли нас хрестили, нам символічно накладали на слабенькі дитячі плечі крижмо – символ християнського непорочного життя. Але чи зберегли ми його чистим? Чи маємо ми сміливість сьогодні перед Божим обличчям сказати: «Так! Ми сьогодні прийшли в церкву достоту такими, якими були в мить хрещення!» Напевно, ніхто з тих, хто сьогодні прийшов на службу, не зважиться заявити: «Так! Я готовий!». Саме тому нам варто замислитися на долею невдячного гостя, який, вже сівши за весільний стіл, раптом виявив свою неготовність бути разом із господарем (Мт. 22:13).

У чому виявляється наша неготовність? У гріху, який плямує наш християнський одяг і накладає ганебну печать на нашу душу. Виявляється у нашій підозріливості і несміливості, з якими ми часто беремося до Євангелія, коли заздалегідь психологічно вибудовуємо дистанцію між собою і Словом, приймаючи як належне те, що ми не зможемо повністю виконати це Слово. А воно і є для нас весільним одягом, який ми маємо одягнути на себе, аби чесно стати перед обличчя Судді і Господаря.

Саме тому ця притча є тривожною, бо вона тривожить наше сумління і змушує з тривогою замислитися про своє майбутнє: якими ж ми прийдемо до Судді?

Але водночас вона радісна, бо відкриває нам присутність у Божій оселі як вічну і непереможну радість. Радість, яку можна порівняти з найрадіснішою із родинних подій – весільної учти.

Ця притча засвідчує Божу наполегливість у запрошенні нас до себе. Господар не відмовляється запросити до себе гостей навіть після того, як його перші запрошення зневажили, відкинули. А інші, кого він покликав, знайшли собі безліч справ для того, щоб тільки не з’явитися на поклик господаря (Мт 22:9).

Бог знов і знов звертається до нас! Він знов кличе нас скинути старий одяг гріха, вбратися в новий одяг. Щоразу, коли ми приходимо на сповідь, нам дається цей шанс. Щоразу, коли ми приймаємо причастя Тіла і Крови Христової, ми знов і знов зодягаємося у нові весільні шати. Наше завдання – не заплямувати їх, зберегти їхню чистоту. І, чуючи поклик Господаря, не тікати від Нього, не поринати у дріб’язковість повсякденних справ, а йти до Нього. Іти, щоб, живучи по-християнському, відчувати завжди радість перебування разом із Господарем усього світу, радість перебування на Його вічній і непроминущий весільній учті. Амінь.

(Переглянуто 105 разів, 1 переглядів сьогодні)