Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 6 вересня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Мабуть, одне з найбільш болючих питань, яке ми, християни, маємо ставити собі останнім часом: чому саме в Церкві ми спостерігаємо стільки бруду, стільки аморальности, стільки зрад? Чому, навіть у найближчому оточенні, ми бачимо, що людина, приходячи до церкви, часом стає ще більш нетерпимою до інших, готовою викривати всіх тих, хто хоча б у чомусь відрізняється від неї? Чому вона, замість того, щоб здобувати талант любови і прощення, переймається ненавистю і готова в першу-ліпшу мить зрадити, коли їй щось не сподобається у церковній громаді, до якої вона належить?

І ось тут нам на допомогу приходить сьогоднішнє євангельське читання (Мт 22:1-14). Ще раз пригадаймо його. Хто був найсуворіше покараний із тих, хто неґречно поставився до запрошення господаря на весілля? Не ті, хто не прийшов, хто лишився зайнятим своїми справами – вони були просто залишені увагою господаря, і він більше до них не звертався. Але натомість, саме той, хто, прийшовши на весілля, не виявив до господаря належної пошани – саме той був зв’язаний і викинутий назовні, до зовнішньої темряви, де буде плач … і скрегіт зубів (Мт 22:13-14) – образ, який ми, християни, завжди ототожнюємо із пекельними стражданнями.

«Прийти в Церкву» – ще не означає «спастися». Церква дає ключ до спасіння, відкриває перед людиною дорогу до Неба. Але цю дорогу людина має долати сама. І ключем вона має користатися сама, може, при цьому роблячи помилки, та знов і знов беручись до праці.

Чого насамперед від кожного з нас, покликаних до Церкви, чекає Господь? Що ми ставитимемося до неї з належною пошаною, що відчуватимемо святість місця, де перебуваємо. Зокрема, коли, йдучи до церкви, ми вбираємося у кращий одяг, а в храмі стишуємо голос, стараємося стриматися від розмов, ходимо повільно, поважно долаючи церковний простір, щоб не образити своїми діями Того, Хто невидимо присутній посеред нас.

Але є й інший, суто духовний аспект шанування святости Церкви. Стаючи християнами, ми маємо усвідомити необхідність змінити одяг своїх вчинків, свого мислення. Тобто позбуватися ненависти до ближнього, мстивости, схильности до осуду. «Одягати новий одяг» означає вчитися любити тих, хто поряд із тобою, допомагати їм, рятувати від нещасть, не квапитися засуджувати інших, а бути готовими завжди їх підтримати. І бути разом!

Вміння бути разом у випробуваннях – це один з найпотрібніших талантів! Останні події в нашій національній історії це доводять. Під час суспільних криз ми проходимо іспит: наскільки здатні ми не розсваритися, не бігти кожен у свій бік, наскільки здатні бути разом у подоланні випробувань. Господь перевіряє: чи здатні ми вибачати, шанобливо ставитися до гідності іншого, бути вимогливим до себе. Чи вміємо ми стриматися від зради своїх переконань, свого народу, своєї віри. Бо віра вимагає від нас бути послідовними, чесними. Наша християнська віра і є наше весільне вбрання, яке ми одягаємо, йдучи на радісну учту до Господаря.

Бо прихід до Церкви – це прихід на радісну учту. І, мабуть, найбільш злу послугу Церкві роблять ті, хто відразу, почавши ходити на богослужіння більш-менш реґулярно, одягають на себе сумну святенницьку маску, вдягаються у темне вбрання, напинають на голову щільну хустку, по якій часто можна пізнати жінку, що вона йде до церкви…

Господь не чекає від нас ані суму, ані легковажности – Він чекає радости. Він чекає, щоб ми сприйняли наш прихід у Церкву як прихід на вічну весільну учту із Христом. Він звертається до нас із закликом: Радійте! Це теж частина вашого весільного вбрання! Вбрання, яке допомагає нам відчувати себе частиною Тіла Христового, а не якимось гостем, прихожанином, який сьогодні зайшов, а завтра залишив цю громаду, аби піти шукати щось більш прийнятне – прийнятне для власних слабкостей.

Христос звертається до нас: Радійте! Будьте зі Мною у вічній радості! – щоб ми вчилися цьому вже тут, на землі, і щоб у Небі Він прийняв нас на продовження цієї весільної учти.

І щоб ми, опинившись у Церкві, не повели себе так, як той нечемний гість, який не схотів убрати на себе весільний одяг. А за те був викинутий туди, де ніколи радості не буває…

Христос кличе нас до вічних урочистостей у Небесному Царстві. А дверима до них і є Церква! Тож і сьогоднішня притча нагадує нам про велич цього простору, в якому ми перебуваємо, і навчає шанувати святість цього місця – і духовного, і фізичного. Амінь.

(Переглянуто 110 разів, 1 переглядів сьогодні)