04_gallery

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 13 вересня 2009 р.

Дорогі брати і сестри!

Наближається осінь. Ми вже відчули її подих. А завтра маємо і початок нового церковного року – перше вересня за старим календарем. Разом із осінніми днями наближається початок читання вже третього циклу євангельських зачал, взятих із Євангелія від Луки. У будні вже кілька тижнів читається Євангеліє від Марка; читання Євангелія від Матея закінчилося. Але в неділі ми ще слухаємо з Євангелія від Матея останні, а отже, найважливіші повчання Ісуса Христа, які Він звертає до Своїх учнів у дні очікування Голгофи.

Ось і ця притча може сприйматися як заповіт, як волання до людей, заклик до того, щоб вони схаменулися. Адже, справді, Сам Божий Син приходить до нас, щоб відкрити, як близько до кожного з нас Царство Небесне. Він кличе нас не на страждання, а на вічну радість. Чим же відповідає Йому людство? Зневагою, підозрами, а зрештою, і розп’яттям. І ось, відкриваючи таємниці Небесного Царства і безмежної любови Бога Отця до Своїх дітей, Він і наводить своїм учням такий зрозумілий для людей того часу, так само, як і нашого часу, приклад із весіллям і покликаними на нього гостями.

Цього разу Христос розповідає про весілля, яке справляє сам цар, закликаючи вельмож з усієї країни та готуючи розкішний бенкет з цієї нагоди. Та чим же відповіли покликані вельможі? Нехтуванням його волі, зневагою і навіть убивством посланих до них слуг. Христос звертає ці слова насамперед до юдеїв, нагадуючи про їхнього Царя, який вивів із єгипетської неволі Мойсеїв народ, ‑ про Бога, нагадуючи про те, скільки разів кликав їх Господь до спасіння, і як зневагою, зрадою, вбивством пророків відповідали вони своєму Небесному Цареві.

Але водночас Христос звертається до всіх нас. Бо і народ Нового Заповіту, тобто всі ми, християни, поводитимемо себе так само нерозважливо, як і старозавітній обраний народ. Будуть зради, буде відступництво, буде втеча від Церкви, від церковних приписів у свої власні справи, будуть і численні, незліченні вбивства посланих Христом апостолів правди, Його проповідників, мучеників, які страждатимуть від часів Римської імперії і до наших днів, коли з комуністичних країн Південної Азії, з Африки, з Полінезії щомісяця приходять звістки про загибель християнських місіонерів.

Пригадаймо не таку вже й давню історію. Для молодших, звичайно, вона вже виглядає історією іншого покоління. Але старше покоління нас, тут присутніх, пригадує добре, як за совєтських часів мріялося про те, що настане, може, день, коли впадуть безглузді й дикі перешкоди, коли стане безпечно приходити до церкви, коли, зрештою, відчиняться церкви, які тоді любовно замаювали в Галичині квітами, що стояли перед кожною замкненою церквною брамою.

Минув час, брами церков відчинилися. І що ж ми маємо сьогодні? Чи ж прийшли всі ті, хто мріяв прийти до церкви і обіцяв Богові: «Зараз це неможливо, зараз я боюся виключення з партії, вигнання з роботи, ще якихось переслідувань, але тільки-но стане це можливим, я повернуся до Тебе»? Які ж тепер причини знаходить людина для того, аби не йти до церкви?

Не тільки ті, які були наведені у притчі Христовій. Крамарування сьогодні розширило свої межі, і заняття бізнесом також не дозволяють багато кому звернутися до Бога і бути в неділю тут, а не десь на роботі чи на приватному підприємстві або діловій зустрічі. Маємо і свої поля – ті поля діяльності, які для когось обертаються маленьким клаптиком землі на дачі, для когось же – відпочинком на Гавайях чи Мальдівських островах. Але, в кожному разі, і туди людина часто втікає від того, щоб не бути разом із Богом. Та, зрештою, кожна наша робота, кожне наше заняття може стати для нас сховком від всюдиприсутності Бога.

Річ не в тому, що нас немає в храмі на недільній літургії. Присутність у храмі – це тільки знак нашої присутности в Небесному Царстві на землі, яким є Церква. Але і наша відмова жити церковним життям, жити із Богом, також є втечею з храму. Навіть коли ми приходимо і стаємо в церкві, чи завжди ми маємо світлий весільний одяг, в якому належить постати перед Богом? Не тільки в буквальному сенсі. Хоча старші парафіяни, напевне, пригадують: коли в галицькому селі люди готувалися в неділю йти до церкви, то діставали справді найкращій одяг для того, щоб стати перед Богом. Вбирали його не для того, аби показатися іншим людям, а щоб бути гідними святкового Господнього бенкету, яким є кожна літургія.

Але, повторюю, не тільки про цей одяг ідеться. Поміркуймо про наш внутрішній стан, про нашу радість, якою маємо бути наповнені, коли приходимо на зустріч із Небесним Отцем, на Його бенкет. Чи завжди маємо ми в серці цю радість? Чи завжди пам’ятаємо про те, у Кого ми в гостях? Чи ми не озираємося довкола, не думаємо зле про сусідів, не згадуємо про свої домашні клопоти? Чи маємо ми сьогодні цей дар – радіти всеосяжною радістю разом із нашим Небесним Господарем, з Обручником Церкви ‑ Христом?

Господь не кличе нас на випробування, на страждання, на муки. Він відкриває перед нами безмежжя вічного життя. Навіть ті невигоди й обмеження, які бере на себе добровільно, як життєвий хрест, християнин у цьому світі, ‑ і вони для віруючої людини обертаються в радість, бо означають для неї співприсутність із Христом на земній дорозі. Пам’ятаймо про це. І не барімося, почувши голос Небесного Отця, Який, попри те, що ми вже не раз зневажили Його, відкинули, вигнали Його пророків, знов і знов кличе нас на вічний бенкет у Своєму Небесному Царстві. Амінь.

 

(Переглянуто 63 разів, 1 переглядів сьогодні)