Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 17 вересня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

І сьогодні, як у часи Ісуса для книжників і фарисеїв, складання різного роду рейтинґів, визначення ціннісних пріоритетів є улюбленим заняттям журналістів. Та й ми часто ловимося на пропозиції соціяльних опитувань визначити свої пріоритети. А це захоплення прийшло здавна: давні рабини любили дискутувати годинами про те, яка ж із заповідей є найважливіша, які гріхи є найтяжчими. І предметів таких дискусій вигадувалося дуже багато.

Ось рабини хочуть втягти Вчителя з Назарету у подібну дискусію, аби перевірити, чи готовий Він на рівних полемізувати із усіма ними (Мт.22:35-46). Вони пропонують Ісусові одну з найбільш заяложених і провокаційних загадок: «Учителю, котра заповідь найбільша в Законі?» (Мт.22:36). Рабини чекають, що Ісус назве одну з десяти заповідей, виділених із розмов Мойсея з Творцем на Синайській горі. Аж раптом Ісус говорить щось зовсім інше: Він говорить про любов! Він називає дві заповіді любови, які визначає як найважливіші, – про любов до Бога і любов до ближнього. Причому Він показує їх як неподільні, а в любов до ближнього якимось дивним парадоксальним чином включає і любов до себе самого, яка не протистоїть, не має протистояти любові до ближнього, а відтіняє її, поглиблює, проєктує на себе самого і вивіряє якість почуття любови.

Почуття це в наші часи надзвичайно девальвоване і розмите. Мало коли в історії світу стільки говорили про любов. Мало коли в історії світу було так мало любови, як маємо ми сьогодні довкола себе. Бо любов якраз і є тим почуттям, розмови про яке часто девальвують його, знецінюють, розчиняють в інших почуттях. Наші самовдоволення, самозакоханість, боротьба за перше місце у світі виявляються чимось зовсім протилежним любові.

Але це почуття не є у вченні Христа самодостатнім. Любов інтеґрує людину, допомагає злити все те, що робить її особистістю. Часто ми механічно поділяємо людину на душу і тіло, протиставляємо їх один одному. А Христос показує, що ж саме допомагає поєднати у одну особистість різні виміри людського існування, різні антропологічні поняття: розум, душу, серце – все це зливається в одному почутті любови до Бога. Скільки було полемік, дискусій, скільки поділів у Церкві виникало довкола центрального вчення: про триіпостасність Бога! Христос підказує ж рабинам відгадку і вказує її у одному з стихів Старого Завіту, який доти залишався для них незбагненним.

Як так? Майбутній Месія має бути Давидовим нащадком і водночас Давид говорить про нього, як про свого Господа, і саджає Його у своїх видіннях поряд із Самим Творцем. Як це так? Для розуму це нерозв’язно. Але, коли розум єднається з любов’ю до Бога, уприявнюється парадоксальне тлумачення. Бо і Бог посилає Сина Свого через любов. Син від Отця народжується на знак любови до творіння. Через цю любов, через народженого Сина – Слово Боже – твориться весь видимий і невидимий всесвіт: видимий світ, у якому ми живемо, і світ духів, ангелів. Той невидимий світ, до якого ми також тяжіємо за тією невидимою, але відчутною для нас частиною нашої істоти, яку ми і називаємо душею.

Любов допомагає нам відчути цю частину. Любов допомагає нам відчути присутність Бога і відчути у Христі не просто історичну особу, Учителя із Назарету, а обіцяного пророками Божого Сина, Який має прийти.

Чому, як міг приректи Бог Свого Сина на страждання, смерть? Чи це теж любов? І, мабуть, тільки людський досвід любови, справжньої любови до своїх дітей, батьків, до свого народу допомагає нам знайти відгадку.

Бог же нас так любить, що готовий Сам за нас іти на смерть, щоб нас спасти. Для людини, яка сама не має цього відчуття жертовности, не готова померти за свою дитину, за свою батьківщину це завжди залишиться нерозв’язаним. Тільки великий дар, який і є визначальною частиною нашої богоподібности, того, що ми є образом і подобою Божою, – саме цей дар любови і відкриває нам духовні очі на старозавітню загадку. І в цій загадці відкривається для нас головне, що ми маємо знати про Бога: Він так нас любить, що й Сина Свого Єдинородного посилає, щоб він прожив життя в людському тілі, за нас помер, щоб нас спасти від влади гріха. І цій жертовній любові Він вчить нас.

Він вчить нас любити настільки, щоб можна було померти за тих, кого ти любиш.

Наша жертва, наше страждання – душевне чи тілесне, наша смерть за ближніх – вони відкривають нам шлях за Христом, шлях у майбутнє, шлях слави, шлях у обійми Отця, Який з любови Своєї дає нам можливість жити, як ми хочемо. Але хоче, щоб ми жили так, щоб спаслися, щоб знов поєдналися з Ним у майбутньому вічному житті.

Саме через цей великий дар і твориться Церква. Саме для цього вона покликана, щоб нас рятувати від підступів ненависти, ворожнечі, взаємовідчуження. Через це дароване нам Богом почуття любови й перевірку якости любови нашими почуттями один до одного – іспитом любови до ближнього.

Бо саме в цій любові до ближнього ми гартуємося як духовні істоти, зміцнюємося і, долаючи драматичний внутрішній поділ, який є причиною всіх наших душевних криз, ми виростаємо у цілісну особистість, стрижнем якої є любов, що єднає душу, тіло і розум. Амінь.

(Переглянуто 84 разів, 1 переглядів сьогодні)