Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 29 вересня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні є добра нагода замислитися над тим, що є серцем християнської віри. Христос, відповідаючи на підступне питання книжника (Мт. 22: 34-40), не говорить про знання, занурення в книжки, вивчення напам’ять текстів. Він говорить про любов. На перший погляд – елементарна річ. Але як важко нам здійнятися часом до любови Бога!

Ми воліємо підміняти цю любов чимось зовсім іншим: вивченням обрядів, примноженням молитов, виконанням формальних приписів. Дуже часто замість церковних обрядів — виконанням якихось численних безглуздих народних заборон, які приписуються на цей день, наприклад – на день Усікновення голови Іоана Хрестителя чи на Михайлове чудо (спомин чуда архистратига Михаїла в Колоссах).

Треба мати велику проникливість, щоб відкрити у собі, яка порожнеча часом за цим приховується. Ця порожнеча виникає тоді, коли ми зосереджуємо свою увагу на периферійних елементах сповідання віри, не підносячись до самої суті віри — любови до Бога. Любов завжди кличе до самопожертви. Коли ми справді любимо іншу людину, то готові віддати все задля неї.

Не так давно соціяльні мережі світу обійшла одна трагічна й водночас зворушлива фотографія, коли щойно народжене немовлятко пригортається до своєї матері. А мати померла! Бо перед нею стояла дилема: або вона має піти на операцію і вбити дитину, або може народити дитину і померти. І мати обрала друге. Обрала з почуття любови до того, хто ще не прийшов у світ.

Реальність Бога легко пізнати, коли дивитися на світ очима відкритими, а не заплющеними чи затьмареними людськими амбіціями, самовпевненістю, вірою в якісь інші поняття, далекі від релігії. Бо атеїзм теж є фальшивою, але вірою. Вірою у речі, які пропонуються замість єдиної справжньої віри — віри в нашого Творця і Промислителя.

Любов до Бога вимагає від нас зміни свого життя і життя з Богом. Адже коли ми когось любимо, то нам хочеться якомога частіше його бачити. Коли ми живемо далеко від батьків, то кожна розмова з ними телефоном, чи скайпом, чи якимсь іншим засобом зв’язку закінчується питанням: “А коли ж ти приїдеш?”. Це також вияв тієї справжньої любови, яка дається нам як дар.

Коли ми по-справжньому любимо Бога, то ми не тікаємо від Нього. Навпаки – ми хочемо бути з Ним. Хочемо постійно радитися з Ним і відчувати Його присутність. Це часом важко, коли ми воліємо чинити таку справу, яку хочемо приховати від Бога. І наївно, буває, ховаємося з нею в якихось закамарках свого існування, щоб потім десь мимохідь згадати негідний учинок на сповіді. Ми забуваємо про те, що сховатися від Бога неможливо. Він всюдипроникний, Він бачить у нашому серці те, що тільки там народжується. І Бог цінує нас на підставі того, що ми несемо в своєму серці.

Христос, відповідаючи на питання законовчителя, говорить: “Любитимеш Господа Бога свого всім своїм серцем, і всією своєю душею, і всією своєю думкою!» (Мт. 22: 37). Перше і найголовніше — серце, тобто духовне єство людини, в яке ми приймаємо Бога і в якому народжується справжня любов. Як перевірити, чи ми любимо Бога насправді?

Мабуть не знайдеться в церкві жодної людини, яка б сказала, що не любить Бога. Бо чому вона тоді є в церкві? Але насправді коли ця людина, декларуючи свою любов до Бога, згорда дивиться на оточення, зневажає когось, демонструючи це всім своїм єством, – це і є дуже точний засіб перевірки справжности нашої віри. Він допомагає нам відчути: щось у нас негаразд із вірою. Бо Христос не дає нам заповіді окремо одна від одної або протиставляючи їх. Ні! Він пропонує їх як нерозривну єдність: любов до Бога і любов до ближнього – “Любитимеш свого ближнього, як самого себе!” (Мт. 22: 39). Потім, в інших обставинах, Він учитиме, що любов до Бога і справжність віри перевіряється в справах милосердя до свого ближнього, у справах служіння йому.

Наше служіння Богові виявляється не в тому, що ми бубонітимемо напоказ молитви, які не проходитимуть через наше серце, а тільки зачіпатимуть вуста. І не в тому, що ми робитимемо показні, демонстративні жести доброчинности: наприклад, для багатих людей це може бути якась грошова пожертва або побудова храму, який часом ще й оформлюють потім як свою приватну власність. Тоді це й є демонстрування фальшивої віри, фальшивої любови перед людьми, ціну якій дуже добре знає Бог.

Ми зустрічаємося зараз із цими двома заповідями для того, щоб зуміти за їхньою допомогою вивірити своє життя. Вивірити минуле – й водночас визначити, як жити далі. Добре, якщо ми помітили, що у нас щось негаразд із любов’ю. Чи важко людині плекати її в собі? Ні, аж ніяк! Бо немає людини, в якої не було б джерела для цієї любові. Власне, серце, яке є в мові Біблії аналогом душі — того невидимого єства, даного нам Богом, – і є ґрунтом, на якому виростає справжня любов, джерелом, із якого вона плине.

Як плекати одержаний нами дар? Збагачувати своє духовне життя, приймати в своє серце, в свою свідомість слова Божого послання до нас — слова Біблії. Але не пропускати їх тільки через розум, іти глибше. Зважувати їх на терезах серця і аналізувати, як ми переживаємо присутність ближнього в своєму повсякденному житті, як реалізуємо дар любови. Живитися розмовою з Богом і дбати про те, щоб жодна наша молитва не обмежилася порухом наших уст, щоб вона йшла від серця.

А молитва від серця відразу позначається на всьому людському єстві! Думаю, що ви самі помічали, як видно, коли людина справді молиться: вона освітлюється, стає доброю, її обличчя випромінює любов до ближнього. Це — справжня молитва. Може, вона маломовна, але глибока. Такою й повинні ми робити нашу молитву.

Нарешті, справжня любов виявляється через наші стосунки з ближнім — стосунки, наповнені любов’ю до нього, вмінням вибачати його провини, умінням приймати ближнього як самостійне єство, а не додаток до тебе самого, який ти хотів би трансформувати за власним уподобанням.

Так, у цьому надзвичайно широкому комплексі ми, плекаючи любов у собі, водночас відкриваємо й себе справжнього. Бо можна все життя прожити і не знати, який ти є справжній, жити з фальшивим образом себе самого, який може розростатися до такого домінантного феномену, який нищить тебе, ніби вірус. Нищити цей вірус, спускатися до глибин свого єства означає відкривати ті джерела любови, які Бог дає кожному з нас. Не ховатися з ними, не нищити їх у собі, а відкривати любов до Бога, до життя, яке вирує довкола тебе.

Ось тоді наше життя наповниться чимось іншим, новим. І ми не будемо вже нести на собі печать вічної скорботи, обрáзи на всіх довкола і ненависти до людей, які нам зустрічаються. А будемо випромінювати ту любов, якої прагне світ і яка неодмінно повертатиметься до нас сторицею. Амінь.

(Переглянуто 139 разів, 1 переглядів сьогодні)