Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 13 вересня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Уявімо собі на хвилинку таку фантастичну картину: якийсь іноземець вирішує встановити реалії нашого з вами життя, уявити нас з вами усіх, наші стосунки за тими політичними рейтинґами, які публікуються в пресі, чи за конкурсами на кшталт «Голос України» чи «Міс Україна». Наскільки реальною буде ця картина? Звичайно, вона не матиме нічого спільного з дійсністю.

Ми інакші, ми різні. Ми не всі красиві, ми далеко не всі симпатизуємо якимось політичним партіям чи діячам. Наше духовне життя зовсім інше і набагато розмаїтіше, ніж будь-який рейтинґ.

А ці змагання рейтинґів, топів – не новина. Якраз у часи Ісуса фарисеї – дуже ревна юдейська секта, яка користувалася популярністю в той час через своє намагання буквально дотриматися приписів Закону, – і відзначалася постійними дискусіями і дослідженнями букви Закону. Скільки там заборон, скільки приписів, що важливіше, а що другорядніше, яку єрархію приписів можна побудувати, дослідивши П’ятикнижжя Мойсеєве, – це справді було для них дуже важливим заняттям, яке, на думку фарисеїв, мало відкрити перед ними таємницю Божої присутности в світі.

І ось вони приходять до Ісуса. Приходять не як до Сина Божого, а як до популярного тоді в Галилеї проповідника, аби спитати, які б Він виділив найголовніші заповіді (Мт. 22:34-46). І чують у відповідь те, що для них, напевне, було зовсім несподіване. Він говорить не про букву, не про те, чого треба дотримуватися або чого треба берегтися у своєму повсякденному житті. Він говорить про річ, яка може здатися абстрактною – про любов. Про любов до Бога і до ближнього. Про те, що, може, залишалося десь на периферії їхніх дискусій. Вони знічені, напевне, переглядаючись між собою, роблять паузу, в яку Христос продовжує питати їх про загадки, на які вони не зможуть відповісти.

Він подає їм ключ до Своєї власної місії, пропонуючи поміркувати, як це може бути, коли Давид говорить про Месію як про свого нащадка і водночас – як про свого Господа: «Промовив Господь Господеві моєму: сядь праворуч Мене… Тож, коли Давид зве Його Господом, як же Він йому син?» (Мт. 22:44-45). І якраз такі парадокси здаються фарисеям нецікавими, невластивими їхній системі мислення. Запропонований ключ вони не беруть.

А це ключ, який пропонується не тільки фарисеям, але і нам з вами. Бо і ми, буває, говорячи про віру, виводимо її на щось суто зовнішнє, на зовнішні знаки, які важливі самі з себе, але не можуть замінити того, що є найголовнішим, – любов. Ми багато говоримо про неї сьогодні, і часто, буває, повторюємо, що Бог є любов. Але чи не девальвована ця цінність у нашому повсякденному житті? Бо часто ми собі уявляємо любов як те, що нам самим дає насолоду. Любов – кохання до іншої людини, те, що дає нам задоволення; любов до батьківщини – остільки, оскільки батьківщина нам щось дарує чи вигідна для проживання. І цей ряд можна було б продовжити… Він показує, що часто у нас любов не сягає своєї сутности.

А як говорить Христос про любов до Бога? Як про любов, що поєднує три виміри людського єства: і душу, і серце, і розум. Іншими словами – і людські емоції, почуття, переживання, і людське мислення. Любов до Бога і робить нас людьми! Немає цієї любови – ми неминуче засохнемо, як сохне земля без дощу, розпадемося на окремі складники, позбудемося найважливішого, що нас робить особистістю. Без Бога ми можемо рости, як ростуть рослини без світла в печері, не бачачи сонця і не маючи тих його дарів, які можна символічно співвіднести із духовними дарами, якими насичує нас Бог.

Водночас любов до Бога Христос поєднує із другою любов’ю, яка є виміром справжности нашої любови до Бога, – любов’ю до ближнього. Без цього любов до Бога виявляється тільки вдаваною. Бо вона, як постійно вчить нас Христос, перевіряється на тому, як ставимося ми один до одного. І тут на нас чигає пастка нашого егоїзму. Бо часто ми своє ставлення до іншої людини співміряємо із тим, яку вигоду одержимо ми від цієї людини, що вона нам дає. Нічого? То за що її любити? А тим більше, якщо ця людина наставлена вороже до нас або має інші погляди – хіба заслуговує вона на нашу любов?

Христос же не говорить, як розрізняти своє ставлення до ближнього. Він говорить про ближнього взагалі, про того, хто є біля нас. Це не означає, що ми маємо потурати слабкостям цього ближнього, що ми маємо не помічати зла, яке є в ньому. Ні! Наша діяльна любов до ближнього змушує нас не тільки давати йому щось. Дуже часто, коли ми даємо матеріяльну пожертву своєму ближньому, ми тільки пробуємо відкупитися від нього, позбутися його, як часом даємо ми якусь п’ятірку чи десятку жебракові, аби тільки не стояв він біля нас і відійшов десь геть.

Любити ближнього означає дбати про нього: дбати про його зцілення від хвороб не тільки тілесних, але й душевних, кликати його до спасіння, вести його разом із собою до Церкви, відкриваючи йому радість переживання присутности Христа, ту радість, якої він часто буває позбавлений.

Любити ближнього означає вести його до правди, ненав’язливо допомагаючи йому самотужки позбутися тієї омани, яка закоренилася в ньому так само, як в нашому тілі з’являються мікроби і бактерії, які розносять хвороби і плекають у нас людські немочі. Такі самі духовні немочі плекають і віруси зла, омани, які розносяться в суспільстві, в тому числі й фальшивими рейтинґами цінностей, які це суспільство нав’язує.

Зараз, розмірковуючи над цією багатовимірною таємницею любови, ми можемо тільки здивовано сплеснути руками і сказати: «Ну як же! Хіба може людина так широко, масштабно любити?». І тут Христос дає нам взірець Самого Себе! Взірець любови, яка йде аж до смерти – до хреста, на який Христос приносить Себе за нас з вами, за своїх ближніх. Отже, любов передбачає жертовність! Віддати себе цілком для ближнього – це і є вимір справжности нашої любови.

Позбутися свого, аби зробити добро ближньому… Це здається алогічним, це суперечить нашим власницьким інстинктам, нашому прагненню вижити. Але ж в тому–то й річ, що Христос вчить нас бачити життя в усій його протяжності, у величній перспективі зустрічі з Богом у вічному житті. І саме тоді все те, що ми робимо своєму ближньому – кожна копійка, пожертвувана нами на доброчинні справи, на допомогу нашому війську, кожен наш добрий вчинок, спрямований до ближнього, – все це обернеться даром для нас самих. Бо найголовніший скарб, що ми збираємо, – це скарб на Небі. А наша любов і є найкоштовнішим із скарбів.

Тож Христос, навчаючи нас по-справжньому любити, водночас готує нас до входження у той світ, де саме любов до Бога і один до одного буде єдиним і найголовнішим суспільним законом, який єднатиме всіх нас у майбутньому світі, урок входження до якого ми здійснюємо в Церкві, навчаючись любити і прощати один одного. А водночас складаємо іспит християнської зрілости в суспільстві, формуючи стосунки на засадах нашої любови. Бо інакше суспільство не встоїть, як дім, який будується на піску.

Хай же і сьогоднішня порада Христа через її безпосередніх адресатів прийде і до нас із вами і допоможе відчути, скільки нереалізованих скарбів любови є в нашому єстві. Хай вона допоможе нам відчути, що, реалізуючи ці скарби, ми водночас зможемо реалізуватися як особистість, у якій любов до Бога і до ближнього єднає в одне могутнє ціле розум, серце і душу. Амінь.

(Переглянуто 127 разів, 1 переглядів сьогодні)