Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 20 вересня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Кожен із нас має чим пишатися. Кожен із нас робить щось краще за інших: хтось краще водить авто, хтось краще співає. Та зрештою, коли б спитати відверто: «Які ти бачиш у собі сильні риси?», то не знаю навіть, хто не знайшов би, що сказати про себе. Ми вже й забули, що слово «талант» означало колись міру ваги золота чим срібла. Для нас таланти – це те, чим ми наділені, чим можемо пишатися, чим відрізняємося від інших, що ми можемо робити.

І дуже небезпечно для людини вважати, що її талант є плодом її власних зусиль. Небезпечно, коли людина починає пишатися собою через свій талант, переносити предмет гордости на себе як цілість. Тут якраз і починаються духовні проблеми. Починаються еґоїзм, індивідуалізм – всі ті риси, які пов’язані із переоцінкою власного «я» і зосередженням світу довкола себе.

Саме це трапляється, коли ми забуваємо, що все добре, що ми маємо, ми дістали від свого Творця. Всі ми створені Богом. Кожному з нас Він дав безсмертну душу. Кожному з нас Христос дарував спасіння. І ми, всі присутні тут, прийняли Його спасительний дар у таїнстві хрещення. Але в прочитаній сьогодні притчі Господь якраз і нагадує нам про те, що цей талант ми прийняли не самі для себе, а для того, щоб його реалізувати. Ми прийняли всі дари, всі ті добрі якості, які складають нашу особистість, для того, аби примножувати їх у житті. А примножувати можна, даруючи їх іншим, допомагаючи людям, служачи суспільству.

Людина, замкнена на собі, ніколи не розвинеться. Зараз багато хто з наших парафіян відсутній тут, у храмі, бо вони поїхали збирати решту врожаю на дачу. Та й більша половина з присутніх так чи інакше відвідувала свою ділянку, щоб зібрати те, що там вродило. Але якби ми, замість того, щоб їх посадити, поклали навесні картоплю чи насіння овочів у себе в хаті чи в підвалі і тримали там до зими, то зрештою не мали б чим перезимувати. Адже тієї картоплі, яку ми приготували на насіння, не вистачило б і до Нового року. І тільки через те, що ми попрацювали навесні, що посіяли зерно чи посадили картоплю, ми маємо восени врожай!

Для того, щоб мати врожай у майбутньому житті, в майбутньому Небесному Царстві, ми повинні протягом свого життя не тримати у собі те добре, що ми маємо, а так само дбайливо реалізувати свої таланти, використовувати їх у своєму повсякденному житті.

Саме тоді ми стаємо подібними до перших двох мудрих слуг, які, одержавши від господаря таланти, зуміли примножити їх. І що ж, хіба господар відібрав у них те, що вони надбали? Ні! Він залишив їм навіть ті кошти, які віддав на зберігання, коли виїздив зі свого дому. Натомість у того третього слуги, який думав, нібито буде нагороджений господарем за те, що допильнував залишений йому талант, було відібрано і те, що він мав, і віддано слузі, який зробив найбільше (Мт. 25:14-30).

Пам’ятаймо про цю підказку, яку дає нам Господь через Євангеліє! Ми всі йдемо до нової зустрічі з Господарем. Хочемо ми чи не хочемо – ми неодмінно зустрінемося із Суддею, Який обдарував нас і безсмертною душею, і всім нашим єством, яке єднає у собі унікальні якості тіла і душі. Але, зустрівшись із Ним, ми повинні будемо складати звіт про те, як використали ці дари, як загосподарювали ми тими талантами, якими Він нас обдарував.

Тож не будьмо надміру ощадливими, зосередженими на собі у використанні подарованих Богом талантів. Пам’ятаймо, що ми – лише їхні користувачі, і наш обов’язок – дати зростати кожному із цих талантів так, як зростає зернина, посаджена нами навесні, щоб ті зерна, які Господь кинув в нашу душу, проросли у майбутньому житті. Проросли у щедрих дарах, якими винагородить Він кожного, хто зумів гідно використати дані йому таланти. Амінь.

(Переглянуто 197 разів, 1 переглядів сьогодні)