Виголошена архієпископом Ігорем (Ісіченком)

24 вересня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Вчора, коли я вертався після вечірні додому, до мене підійшов один молодий чоловік, побачивши на мені колоратку[1], і звернувся до мене з якимось питанням щодо церковних справ. Але коли я перепитав його, чи читав він Біблію, він сміливо сказав: «Так, колись читав!».

«Колись читав»… Така зухвала наївність у ставленні до Святого Письма – одна з найпоширеніших перешкод до справжньої зустрічі з Божим словом. Як часто людина вирішує, що досить один раз прочитати Біблію, – найчастіше, звичайно, не всю, а тільки якусь її частину, – і більше повертатися до Книги книг уже немає потреби.

Церковний устав допомагає нам відчути смак слова Святого Письма, його багатозначність. Літургія нагадує нам про роль Святого Письма як послання від Бога, зверненого до нас особисто, послання, в якому не тільки сповіщається про вічні істини, але й звертається увага на те, що нам сьогодні варто обміркувати, що переоцінити, над чим замислитися. Бо навіть одне й те саме слово у нашому повсякденному житті може змінювати свій сенс. Пригадайте, як у нашій власній лексиці змінювалося розуміння одного й того ж самого слова, коли ми змінювали свій життєвий досвід. Якщо ти колись мріяв купити мотоцикл, то тоді він уявлявся тобі романтично, красиво. Потім при слові «мотоцикл» ти бачив цілком конкретну річ: мотоцикл, на якому ти їздиш. Але коли раптом хтось із твоїх знайомих потрапив у автокатастрофу, то зовсім інші сенси почали тобі асоціюватися з цим самим словом. Слово «сніг» означає одне для мешканця Півночі, зовсім інше – для африканця, який ніколи його не бачив і не уявляє, як вода може затверділою падати з неба.

Ми ростемо, розвиваємося – і кожен із нас особисто, і церковна спільнота в цілому. Тож одна й та сама притча розкривається в перебігу щорічного церковного читання в нових нюансах (Мт. 25:14-30). Колись ми концентрувалися на самому значені слова «таланти». Чи не для кожного з нас відкриттям було те, що це слово, таке заяложене у нашій повсякденній мові, насправді колись означало вагу золота чи срібла[2]. Потім ми починали обурюватися з несправедливісти господаря, який так по-різному вшановує своїх слуг. Згодом міркували про несправедливість стосовно чесного молодшого слуги, який ніби нічого поганого не зробив, а тільки сховав своє золото під землю, щоб його повернути таким, яким одержав від господаря. І так з кожним прочитанням і з кожним слуханням цієї притчі змінюється наше сприйняття її сенсу.

Але поступово ми концентруємося навіть не на словах притчі, а на собі. Бо вона нагадує нам про наші власні якості і пропонує замислитися: а чи ми використали одержане від Бога як належить? Чи не втратили ми Його дару, чи не змарнували своїх талантів?

Ясна річ, що при народженні ніхто з нас не одержував золота, та й багатих спадків, здається, ні в кого з присутніх на службі немає. Але ми одержали щось незмірно цінніше: ми одержали дар життя, одержали здорове тіло, яке мали зберігати протягом життя. Як ми ставилися до нього? Чи гартували його як належить, чи дбали про нього? Чи утримувалися від різного роду нездорових звичок? Це також питання до нас щодо наших талантів!

А ще ж кожен із нас, як троє слуг із притчі, одержав різні здібності і схильності у різних сферах життя. Чи ми їх використали як слід? Про все це спитає нас Бог – не тільки про те, що ми зробили за життя, а й про те, чого ми не зробили, і чому ми не реалізували закладені в нас здібності.

Бог ніколи не закликає нас до пасивности, апатії. Навпаки. Ось бачимо на прикладі трьох слуг із притчі, як карається той, хто завинив тільки одним – апатією, неробством, невмінням діяти, браком креативности, яка закладається в нас Богом (Мт. 25:28, 30). Слово «креативність» дуже популярне зараз, і заслужено популярне, бо визначає наш найголовніший талант: талант творити нову дійсність. Адже в цьому і полягає сенс нашого уподібнення Богові, сенс понять «образ і подоба Божі»: здатність творити, діяти, бути креативною особистістю.

Ось що дав нам Бог і про що Він спитає на суді: «А чи не тікали ви від відповідальности, чи не боялися ви робити вибір?» Бо якщо ми хочемо творити, мусимо робити завжди правильний вибір між добром і злом.

Відмова брати участь у справах зла, відмова зраджувати, йти на компроміси, пристосовуватися – це також життєвий подвиг. Але найбільший життєвий подвиг – це здатність сміливо вирушати в майбутнє, не боятися завтрашнього дня, дбати про нього, вкладати у завтрашній день свої капітали, одержані кожним із нас, незрівнянно цінніші, ніж будь-які тони золота і срібла. Наші розумові здібності, наш інтелект, наша здатність любити, прощати, бути добрими – це те, що й є найголовнішими людськими талантами!

Сьогодні у притчі Христос не закликає нас думати про далеке минуле, уявляти собі царів, про яких говориться в притчі. Він спонукає кожного зазирнути в свою душу, вглиб себе, і відповісти на одне питання: «Чи ти виконуєш своє призначення, чи ти реалізував свої таланти?».

Замислившись над відповіддю, поміркуймо про майбутню зустріч із Господарем, Який дав нам ці таланти, і спитає, наскільки ефективно використали ми ці таланти в своєму житті. Амінь.

[1] елемент одягу священнослужителя: жорсткий білий комірець

[2] Малий аттичний талант – 26,2 кг, вавилонський талант – 30,3 кг

(Переглянуто 107 разів, 1 переглядів сьогодні)