Ісус Христос і хананеянка

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 16 жовтня 2005 р.

Дорогі брати і сестри!

Як дивно, навіть як приголомшливо лунають в устах Спасителя ці жорстокі слова! Ісус лишається глухим до волання фінікійської жінки з півночі Ханаану навіть коли Його учням уже надокучили крики про допомогу. Ми шоковані: невже наш лагідний, повний любови до творіння Христос міг назвати «щенятами» дітей цієї жінки лише на тій підставі, що вони не належали до обраного народу, «овечок загинулих дому Ізраїлевого»?

Але вслухаймося в останні слова. Закінчилося випробування віри хананеянки, і Христос раптом цілком змінює тон розмови. Тепер Його мова сповнена любови й пошани до віри співрозмовниці. І це дозволяє відшукати справжній сенс попередніх відмов у допомозі хананеянці.

Корисно простежити перебіг усієї розмови. Спершу хананеянка вигукує прохання про допомогу доньці, не чуючи відповіді. Потім уже учні, не витримавши, пропонують Ісусові «відпустити» (можливо, задовольнивши прохання?) хананеянку. Учитель відмовляється, мотивуючи це тим, що фінікіянка не належить до спільноти потомків Якова-Ізраїля. Чому б не припустити, що йдеться не стільки про кревних потомків, про національну спільноту, скільки про нащадків Яковової віри – віри в єдиного Бога, котра згодом поширить поняття «Ізраїлю» на весь відкуплений Богом людський рід? Нарешті, хананеянка ніби проривається до Ісуса й просить у Нього допомоги. Просить, зневаживши гординю, забувши про образу за жорстку відповідь на попереднє прохання.

Виникає враження, що в перебігу цих відвідин Ісус навмисне відгороджується від хананеянки стіною тогочасних юдейських забобонів, аби, по-перше, дати співрозмовниці виявити свою непохитну наполегливість і віру, а по-друге, продемонструвати апостолам хисткість їхніх національних забобонів. Адже тогочасні юдеї справді не визнавали інші народи за повноцінних партнерів і з позицій своєї удаваної вищости кликали їх «псами».

Це жорстоке слово «щенята» повторює на адресу дітей хананеянки й Ісус. Образа її гідности стала, можливо, найсуворішим іспитом віри хананеянки. Чи збереже вона віру попри вдавану холодну байдужість Ісуса? Виявляється, так, збереже. І образа її дітей не зупиняє молінь. Вона навіть сама розвиває Христові слова, порівнюючи поживу її дітей з годуванням щенят крихтами зі столу. А вже тоді холодна відчуженість Христа змінюється на захоплений вигук: «О жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш!» До доньки фінікійської жінки вмить повертається здоров’я.

Євангельська розповідь вчить нас не зупинятися в молитві, бути постійними, цілеспрямованими й наполегливими. Навряд чи дістала б хананеянка сподіване, якби не виявила гідну подиву невгамовність. Знов і знов вона просить Господа, знов і знов відмовляється повірити, що Божий Син, якого вона сама визнає за дійсного Сина Давидового, тобто пророкованого Месію, здатен відповісти на молитву відмовою.

Варто кожному детально поміркувати над цим прикладом. Адже часто нам просто бракує терпіння чувати в молитві, і через свою непослідовність і непостійність ми втрачаємо Божу допомогу й шанс виходу з душевної кризи. Може, якби ми навчилися терпляче повторювати молитву, доки не дістанемо сподіваного, ефект наших прохань також був би набагато потужніший за звичайний. Та ці прохання не повинні стати механічно повторюваними словами. Їх необхідно наснажити живою, потужною вірою, за прикладом хананеянки, з уст котрої чи не вперше в Новому Завіті чуємо визнання Ісуса «сином Давидовим», тобто сповіщеним пророками Месією, Христом. А вже сама віра, її реальна глибина, буде оцінена і в майбутньому, і в цьому житті. Амінь.

(Переглянуто 87 разів, 1 переглядів сьогодні)