Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 23 вересня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Вчора ми ввійшли в дуже цікавий і насичений період церковного життя: від учорашнього дня почалося посвяття Різдва Пресвятої Богородиці. Ми ще живемо переживаннями цього свята, повертаємося до нього, розмірковуємо над величчю подвигу Пречистої Діви і над непереможною силою чистоти, яка здатна звільнити від гріха не тільки одну людину, але й ціле людство. Бо саме через неймовірну чистоту сумління Діва Марія й стала тією, через кого приходить у світ його Спаситель.

Але разом із тим ці дні вже випереджають майбутнє свято, яке будемо скоро вшановувати, – день Воздвиження Чесного Хреста Господнього. І хоча це свято встановлено на честь конкретних подій (воздвиження знайденого під час прощі в Святу Землю імператрицею Єленою хреста, на якому був розіп’ятий Спаситель, а потім піднесення над Єрусалимом того самого хреста, звільненого з захоплення його персами), тим не менше, оскільки в центрі цього святкування стає хрест Господній, ми розширюємо коло наших роздумів, наших молитов і нашого самоаналізу. Бо згадка про хрест нагадує нам про наш хрест, тобто про ті обов’язки, які кожен із нас виконує в житті, про ті обов’язки, від сумлінного виконання яких значною мірою залежить і наше майбутнє.

Тому хрест, який часом називають «ключем до Неба», бо через розп’яття на ньому Христос відкрив для людства Небо, може стати і для кожного з нас тим ключем, яким відчиняється для нас брама вічного життя.

У той же час ця неділя перед Воздвиженням продовжує лишатися рядовою неділею. Як і щороку, в 17-ту неділю по П’ятдесятниці читається, може, один із найскладніших для розуміння уривків з Євангелія від Матея (Мт. 15:21-28), який розповідає про зустріч Ісуса Христа з хананеянкою – представницею населення Ханаану, яке перебувало там у часи, коли юдеї освоювали цю землю по поверненні з Єгипту. Фінікійці – це один із найбільш відомих в античності торговельних народів. Це народ, який не тільки борознив своїми кораблями Середземне море, але й обпливав навколо Європи, возив бурштин з берегів Балтійського моря до Середземномор’я. А за деякими найсміливішими припущеннями фінікійці могли дістатися аж до Північної Америки. І в той же час цей мужній, войовничий, енергійний народ був підвладний диким забобонам. Релігія тут була дуже жорстокою, обплутаною безліччю марновірств, з людськими жертвопринесеннями.

Аж ось представниця цього народу йде до Ісуса Христа. Йде, щоб Христос їй допоміг. Іде, несучи на собі тягар усієї важкої спадщини, яка залишилася в її свідомості як в однієї з доньок цього складного аґресивного народу.

Як же несподівано холодно Христос її зустрічає! Лагідний Христос, готовий відгукнутися на кожну людську потребу, раптом зупиняє її, відмовляє їй у допомозі. І фінікіянка мусить проходити ці випробування. Чому? Ось над цим ми й повинні сьогодні міркувати. Бо усвідомлення цього потрібне нам самим. Адже кожен із нас, мабуть, пережив розчарування, коли ми просили чогось від Бога й не дістали того, про що просили. Знов і знов, посилюючи молитви, ми не одержували сподіваного, аж поки не розчаровувались і припиняли молитися. Добре, якщо лишалися в церковній спільноті, а не гримали дверима і тікали з церкви. Бо й таке трапляється нерідко….

Очевидно, що дехто з нас часом приходить у церкву як споживач, котрий сподівається чогось для себе особисто. Приходить не для того, щоб дати, пожертвувати, зустрітися з Богом, щоб поєднатися зі своїми братами і сестрами, з усією церковною спільнотою в таїнстві причастя святих Христових Таїн. Натомість він ніби зазирає в храм, аби щось дістати звідси і піти геть, у своє приватне життя. Іншими словами, приходить до храму, як до такого собі духовного супермаркету…

Може, саме так і йшла до Христа жінка фінікіянка. Тому Христос її і зупиняє! Бо Він хоче, щоб вона усвідомила: це не звичайна лікарня і Він – не факір, який прийшов чинити чуда, аби здобути собі популярність. Ні. Він – Божий Син. Він прийшов кликати людей до покаяння.

Чи готова фінікіянка почути цей заклик? Спочатку вона не виявляє готовности. Але потім, за ці кілька хвилин, доки триває їхня розмова, жінка проходить величезну внутрішню еволюцію. Вона відчуває себе інакше, вона готова перебувати в молитві навіть тоді, коли ця молитва здається безнадійною. Адже, на перший погляд, Христос навідріз їй відмовляє, грубо, жорстоко відкидає її прохання. Це, може, найсуворіший іспит, який жінка мала витримати. І вона витримує випробування. Може, їй допомагала турбота про хвору дитину, задля якої вона готова йти на будь-які жертви. Але ця причина стає її хрестом, з яким вона прийшла до Христа, водночас же стає ключем до її серця. Саме цей ключ–хрест відкриває серце Спасителя. Він не тільки дає сподіване – зціляє доньку фінікіянки, – але й говорить їй про спасіння через віру. Ось яке послання Євангеліє адресує кожному з нас!

Бо, проходячи свої життєві іспити, переживаючи часом неймовірно важкі виснажливі внутрішні боріння, ми якраз і несемо через життя свій хрест. Не обов’язково він пов’язаний із переслідуваннями, стражданнями, хоч і так часом буває. Ми ж бо бачимо, скільки в світі щомісяця гине християн. Зрештою, за віру по суті гинули й ті наші земляки, які намагалися лишитися вірними собі, своєму народові на окупованому росіянами Донбасі.

Христос перевіряє нас. І в своїй молитві, в її міці ми складаємо іспит нашої віри. Іспит, який може закінчитися і перемогою, і поразкою. Можливо, в більшості випадків він і закінчується поразкою. Інакше б наша церква не рясніла порожніми місцями, а була вщерть наповненою людьми, і вірні юрмилися б довкола храму. Але натовпів немає. Бо далеко не всі покликані Христом зуміли скласти іспит віри.

Побажаємо ж собі, щоб ми, одержавши урок із сьогоднішнього євангельського читання, зуміли пережити внутрішню віднову, яка відкриває нам справжній сенс переживань, які ми проходимо в повсякденному житті. Відкрити цей сенс, зрозуміти його й лишитися вірним Христові до останнього – це і значить перетворити свій життєвий хрест на ключ, яким ми зможемо відкрити собі Небо. Амінь.

(Переглянуто 60 разів, 1 переглядів сьогодні)