Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 16 жовтня 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Скільки б ми не читали Євангелія, завжди ми будемо мимоволі зупинятися і замислюватися над цією зустріччю (Мт. 15:21-28). Ми ніби не впізнаємо Ісуса: Він, такий чуйний, готовий відповісти на перший же заклик того, хто до Нього звертається, раптом виявляє несподівану байдужість! Він не хоче слухати місцевої жінки – фінікіянки, жительки Хананеї, представниці корінного населення Півночі Палестини – території теперішнього Ливану. А вона знов і знов звертається до Ісуса з благанням про найдорожче, що в неї є – про зцілення доньки.

Що це? Чи це етнічні упередження? А, може, не стільки етнічні, скільки релігійні, які справді існували у стосунках між юдеями і фінікіянами? Фінікійський бо жорстокий, кривавий культ здавався відразливим для довколишніх народів. Особливо для юдеїв, які не знали приношення людських жертв, поклоніння ідолам; для юдеїв усе це здавалося однаково огидним і жахливим. Жінка-фінікіянка була представницею цієї кривавої цивілізації. І в очах юдеїв, зрозуміло, це вибудовувало бар’єр у стосунках поміж нею та народом Старого Завіту.

Але хоча Ісус і народився від земної жінки, представниці юдейського народу, однак, Він насамперед – Божий Син. Він – Друга Особа Пресвятої Тройці. Отже, Він належить однаково усім народам.

І тут ми бачимо один, непомітний на перший погляд, нюанс. Ісус ніби спонукає жінку до нових прохань, перевіряє її наполегливість. Бо як раптом змінюється Його тон наприкінці: Він із захопленням говорить про те, якою великою є її віра! І за велич її віри фінікіянці дається те, про що вона просила.

Більшості з нас траплялося пережити щось подібне в стосунках із дітьми. Якщо діти вередують або не вміють про щось належно попросити, чи ж коли вони хочуть щось одержати і поводять себе невідповідно, ми вдавали, ніби не чуємо їхніх прохань, доки вони не ставали чемними, починали добре себе поводити й просили як слід. А ми всі для Господа діти! І Він теж нас вчить. Вчить, якщо ми просимо, поводити себе відповідно, якщо хочемо якоїсь допомоги від Нього. Вчитися просити, просити наполегливо і бути наполегливими у своїх проханнях – ось що тут найважливіше!

Бо часто нам у житті бракує саме цієї наполегливости. Ми починаємо щось робити, нам це не вдається, і ми відступаємося від власного наміру, виправдовуючи себе тим, що, мабуть, Бог не хоче, аби ми це зробили. А тоді хапаємося за іншу справу, зовсім не певні, що ми її доведемо до кінця. А, може, Бог якраз і хоче нас перевірити? Перевірити так, як жінку – фінікіянку, жительку Хананеї. Перевіряє, чи ми справді цього хочемо, чи це нам потрібно, чи здатні ми, після того, як наштовхнемося на вдавану байдужість Бога, продовжувати добиватися в Нього допомоги?

Вміти добиватися свого, вміти бути цілеспрямованим, не залишати свою справу незавершеною – ось чого вчить усіх нас Господь у цій розповіді. У розповіді, яка сама з себе стає притчею, тобто образною алегоричною оповіддю. Бо повчальний елемент тут несе в собі поведінка Христа. Він привчає нас ставитися до Нього, як ставляться добрі, чемні і наполегливі діти до свого батька.

Він потім ще не раз навчатиме нас цьому, коли наводитиме за приклад ту жінку, яка вдається до несправедливого судді, знов і знов благає його, доки він-таки зглянеться на її прохання: «Через те, що вдовиця оця докучає мені, то візьму в оборону її, щоб вона без кінця не ходила, і не докучала мені» (Лк. 18:1-7).

Бог не є несправедливим суддею. Він – люблячий Отець. Але Він привчає нас бути послідовними. І саме з цим уроком сьогодні ми повинні повертатися додому із храму.

Минули три вихідні дні, які почалися із дня Покрови Пресвятої Богородиці[1]. Дня, який нагадував нам не тільки про героїку історії, але й про те, що лишилося в історії незавершеним: і про програні визвольні змагання, і про незавершений опір окупантам. І зараз нам важко. Кожному з нас доводиться боротися зі своїми особистими життєвими проблемами, а всім нам разом – долати ту звичайну невлаштованість життя, якої не може не бути під час війни. І тут Господь дає нам шанс використати свій талант бути послідовними і наполегливими, боротися до кінця, вірити, що Бог завжди з тими, хто стоїть за справедливість.

І саме тоді Його допомога прийде до нас. І ми зможемо почути у вирішальний момент: «Твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш!» (Мт. 15: 28). Амінь.

[1] 2016 р. свято Покрови Пресвятої Богородиці – 1 (14) жовтня, – визнане в Україні за національне свято і вихідний день, припало на п’ятницю.

(Переглянуто 89 разів, 1 переглядів сьогодні)