Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 20 жовтня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Є такі євангельські зачала, які не потребують коментування. Вони прозорі, ясні, прочитуються і сприймаються нами так само легко, як і людьми, котрі слухали були Ісуса дві тисячі років тому. Але натомість є і такі частини в Євангелії, що розкриваються лише в перебігу століть, і сенс яких лишається для нас важким для сприйняття, вимагає нашого інтелектуального й духовного напруження, потребує віри.

Найлегше часом буває відкинути із Святого Письма те, що для нас здається неприйнятним, і списати все на архаїчність мови, на відмінність звичаїв, на те, зрештою, що, може, євангелисти не так витлумачили слова Спасителя. Буває і так, що ми, переживаючи нові випробування в своєму житті, здобуваючи багатший життєвий досвід, раптом приходимо до відкриття утаєного, глибшого сенсу того, що Христос сповіщає нам через Євангелія.

До таких належить і сьогоднішнє зачало. Як знаменно, що саме ним завершується другий етап річного циклу читання Євангелія! Вже завтра ми переходимо до читання Євангелія від Луки, а сьогодні востаннє на недільних службах лунало Євангеліє від Матея. І ось після цього читання ніби западає тиша нерозуміння (Мт. 15:21-28). Ми не впізнаємо Спасителя. Він – сама лагідність, Він – Божий Син, Який прийшов усіх нас спасти, раптом так брутально відкидає людину, що прийшла до Нього просити про допомогу. Як це не схоже на той образ, який ми будуємо в своїй уяві! Як міг Він, Спаситель, порівняти дітей цієї жінки із щенятами (Мт. 15:26)?

І коли в нас вирують ці пристрасті і ми замовкаємо в роздумах над тим, що б значило це слово, нам варто озирнутися довкола, поміркувати над проблемами, які виникають сьогодні, і подумати: а чи немає у Євангелії й нам поради на сьогоднішній день?

Навіть без перебільшення – на сьогоднішній день, бо вчорашній тиждень пройшов у всьому світі під знаком переживання викликів, які з’явилися внаслідок зустрічі цивілізацій (мусульмани щойно відсвяткували Ід-аль-Фітр, Курбан-Байрам – свято жертвопринесення). Викликів, які помітні особливо там, де культура ісламу входить у християнський світ і приносить нові звичаї і традиції. Ми, може, не помічаємо часом, як у християнському світі за два тисячоліття від приходу Христа сформувалася відраза до смерти, до вбивства. І не випадково ритуальне різання худоби, яке відбувалося на минулому тижні, у вівторок (2013 року), так обурювало мешканців довколишніх кварталів, що стали утворювати окремі майданчики для того, аби мусульмани могли приносити ритуальні жертви. Ми помічаємо, наскільки ми є інші, і наскільки ісламська цивілізація інакше ставиться до самого життя.

А тепер повернемося у часи Спасителя. Хто ця жінка, яка зустрічається з Ним? У євангелиста Матея вона названа хананеянкою. А інший євангелист називає її дещо інакше – сирофінікіянкою (Мк. 7:26). Сиро-, бо вона жила в провінції, що називалася Сирією. Звичайно, тоді араби не замешкували Сирію, як зараз. Жив там інший семітський народ, який говорив арамейською мовою. Тією самою, якою говорять і зараз у деяких селах, де вирує війна, в селах, що лишилися християнськими. Але сирофінікіянкою… І тут нам стає все зрозумілим! Адже жінка жила якраз у тому реґіоні – теперішньому Ливані, – де була батьківщина фінікійців, енергійного народу торгівців і мандрівників, які охопили своїм впливом усе Середземномор’я, будували свої міста далеко від рідного краю, збудували ще перед Христом згодом завойований римлянами Карфаген. Фінікіяни навіть претендували на володарювання на Середземному морі. Але йдеться не про їхні морські чи торгівельні успіхи, а про жорстоку і похмуру релігію фінікіян, релігію войовничо-ідолопоклонницьку, яка знала рясні людські жертви, релігію, неприйнятну для юдеїв.

І ось жінка приходить до Христа, не пориваючи зі своєю традицією. Вона лишається вірною своїм звичаям, але знає, що прийшов Учитель із Юдеї, Який чинить чуда. Вона вже чула про Нього і розраховує, що дістане це чудо, нічим не змінюючись, бувши такою, як є. І вона наражається на випробування, якими Спаситель ніби підказує їй, що потрібно для того, аби змінитися, аби дістати нагороду від Спасителя. Внутрішнє відродження починається із покаяння, із плекання в собі духу смирення, із визнання правдивости віри, до якої закликає Ісус із Назарету. І лише коли вона проходить ці випробування, коли вона визнає Христа за Спасителя – ось тоді сирофінікіянка дістає зцілення (Мт. 15:28). Коли ж фінікіянка повірила в Христа, тоді вона – по суті, ще до утворення християнської Церкви! – стала християнкою.

Контакт цивілізацій, який переживаємо ми сьогодні, може викликати і жорстокі зіткнення, до яких доходило в Москві на минулому тижні (2013 року). Але водночас цей контакт має й інші небезпеки. Небезпеки плюралізму релігій, того, що зараз називають New Age – феноменом синтетичної віри, яка виходить із засновку, що всі віри однаково правдиві. І хай там хто як не сповідає Бога, все одно його релігія заслуговує на пошану й визнання на рівні з іншими. А отже, християнство не має виділятися з-поміж інших релігій, воно має набути того самого статусу, що й інші…

Саме такими мотивами керуються ті, хто плекає ідеологію політкоректности, яка змушує приховувати віру, забороняє вішати розп’яття в людних місцях, яка по суті обмежує права християн, аби тільки інші цивілізації, які приходять у християнський світ, не відчували себе ущербними.

Справді, християнський світ і сьогодні манить до себе людей. І ми в Харкові це відчуваємо, коли раптом наше місто розростається коштом десятків тисяч прибульців із Центральної та Південної Азії, з Росії. Ще більший приплив іноземців переживають країни більш заможні – Центральної, Західної Європи. Думаю, більшість із нас спостерігали не так давно за трагедіями, які розгорталися на Середземному морі, коли сотні втікачів із Африки, Близького Сходу, Сирії потопали, сподіваючись допливти до європейського берега (2013 року). Десятки кораблів пливуть у Європу із втікачами з тих країн.

Але частина тих втікачів не бажає прийняти європейської системи цінностей – системи цінностей, яка зовсім інакше розглядає вартість життя, ніж розглядають її культури ісламу чи інших релігій Азії та Африки. Оселяючись поміж нас, мігранти не бажають прийняти нашої системи цінностей. Але бажають користуватися тим, що здобула європейська християнська цивілізація протягом тисячоліть. І це перед нами, християнами, європейцями, ставить виклик: як ставитися до цих людей? Чи викидати їх із своєї країни, забуваючи про те, що Христос навчав нас цінувати кожного прибульця і бути уважним до нього, вбачаючи в ньому Самого Христа? Чи йти на них зі зброєю так, як пробували чинити погромники в Росії?

Християнська цивілізація стоїть перед вибором під час цієї зустрічі. Від нас чекають, якими ми будемо: чи твердими у вірі і гостинними, чи ворожими через переживання своєї слабкости. “Будьте мужніми, будьте сильними, віруйте!” – не раз закликає нас Христос. Він іде назустріч сирофінікіянці, Він іде в чужі краї тільки тому, що Він непохитний у Своїй вірі. Тому, що Він – Божий Син, Який не може зрадити Отця. Перед нами ця зустріч цивілізацій ставить одну головну вимогу: бути свідомими своєї тотожности. Тобто твердо знати, хто ми є, якою мовою ми розмовляємо, яку віру ми сповідаємо. Не зрікатися її і не приймати підступної тези про рівність усіх вір і рівність істин. Це називається “релятивізм” – визнання того, що істин існує кілька. Насправді ж множинність істин – неправда, омана. Істина є лише одна. Лише одна є правдива віра. І коли Христос зцілює жінку хананеянку, фінікіянку, то лише тому, що вона схиляється перед Ним і приймає Його віру.

Виклик зустрічі цивілізацій, виклик ґлобалізації ставить перед нами нову перспективу християнської місії. “Тож ідіть, і навчіть всі народи”, – так завершується Євангеліє від Матея (Мт 28:19). І коли сьогодні завершується черговий цикл читання цього Євангелія, подумки зазирнімо в його завершення і поєднаймо разом і почуте сьогодні зачало, і останнє зачало, як ставить нас разом із Христом у цій подорожі і у фінікійські країни, і значно далі від них. Туди, в ті краї, куди, як розповідають легенди, могли допливати фінікійці: і в Африку, і навіть у Південну та Північну Америку. Іти і навчати всі народи – значить не схилятися перед експансією їхніх культур у нашу культуру. Не переймати їхніх традицій, а нести їм свої. Свідчити, як вчить Христос, про свою правду, ставлячи свічку істини на височині. Бути самими тим світлом, яке осяває світ довкола.

І тоді ті, хто звертається до Європи, хто прибуває в Україну, шукаючи притулку, зможуть зрозуміти, що їхня життєва перспектива неодмінно пов’язана із прийняттям тих цінностей, які збудували цю цивілізацію, які зробили її привабливою для них же. Стати її частиною означає прийняти віру в Христа, прийняти місцеву традицію. Зберігаючи свою ідентичність, стати частиною європейської християнської цивілізації. І тоді вони можуть почути від Христа те саме обнадійливе слово, яке почула хананеянка разом із здобуттям того, про що вона благала Христа: про зцілення від хвороб її доньки і про зцілення її власної, спраглої правди душі. Амінь.

(Переглянуто 77 разів, 1 переглядів сьогодні)