Чудесна ловитва риби

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 7 жовтня 2012 року

Дорогі брати і сестри!

Для людини, яка вперше береться читати Євангеліє, порівняння сьогоднішнього зачала Євангелія від Луки (Лк. 5:1-11) з відповідним зачалом Євангелія від Іоана (Ін. 1:35-44) може стати спокусою. Справді, коли ж таки покликав Ісус до Себе рибалок з Генизаретського озера – Петра, його брата Андрія, Якова та Іоана? Адже євангелист Іоан, який сам був серед тих покликаних, дуже детально оповідає, як сталася зустріч ще тоді, над Йорданом. І раптом у Євангелії від Луки ми, нічого не читаючи про ту першу зустріч, відразу натрапляємо ніби на нове покликання, коли апостоли, які до того продовжували собі рибалити, заробляючи цим на життя, нарешті пішли за Ісусом.

Але для людини, яка наділена вже певним життєвим досвідом – досвідом помилок і втрат, неминучих у житті кожного з нас, – очевидним стає те, що саме порівняння цих двох епізодів і допомагає нам відчути всю складність приходу до Христа і тих рибалок із Галилеї, і кожного із нас. Справді, хіба не бувало в нашому житті так, що перший запал віри, перше бажання бути в церкві раптом виявляється поверховим? Таким самим, як те зерно, що впало на неглибоку ріллю в притчі про сівача (Мт. 13:3-9). І після першого періоду частого з ентузіязмом відвідування церкви і активної молитви ми поступово відчуваємо, що охолоджуємося, байдужішаємо, шукаємо нагоди не прийти в неділю до церкви, уникнути молитви. І раптом несподівано для себе розуміємо, що опинилися вже знову на такій самій далекій відстані від Христа, від Церкви, як і були перед тим, коли вперше почули Його поклик.

Часто подібний стан переживає не тільки окрема людина, а і цілий народ, ціле людство. Саме тому сьогодні так багато говорять про нову євангелізацію, про потребу для себе нового прочитання Євангелія і нового вслухування в голос Христа.

Справді, учні Йоана Хрестителя, які, подолавши десятки й десятки кілометрів, прийшли над Йордан послухати Пророка покаяння, з захопленням прийняли його слово: “Ото Агнець Божий!” (Ін. 1:36). Вони пішли до Христа, прийшли в Його оселю – не житло в нашому розумінні, а те місце над Йорданом, де Він перебував на ночівлі, і неподалік звідти у пустелі відбував сорокаденний піст. Але потім Христос віддалився. Учні залишилися самотніми, вони не могли довше перебувати над Йорданом. Вони повернулися додому до родин, які треба було утримувати. І первісний сплеск ентузіязму ставав усе слабшим і слабшим у їхніх спогадах.

І ось Сам Христос знову приходить до них! Приходить не тільки зі словом, яке вони почули тоді над Йорданом. Він приходить із реальним виявом Своєї надприродної сили – із тим чудом, яке виявилося у ловитві риби (Лк. 5:5-7). І Він звертає до них слово, яке і покликало їх знову попливти серед хвиль Генизаретського озера: “Попливи на глибінь!” (Лк. 5:4).

Це слово адресується і кожному з нас. І саме тоді, коли ми переживаємо кризу віри, нам треба дуже добре вслухатися в нього. Очевидно, кожна криза пов’язана із поверховістю сприйняття нами Євангелія, поверховістю сприйняття самої присутности Бога в житті. Буває ж, що ми і саму Церкву сприймаємо як такий елемент національного декору, традиції, історії. Свою причетність до Церкви ми виявляємо також у якомусь елементі декларованої патріотичности. І не більше. Саме тоді ця присутність виявляється такою неглибокою, мабуть, ще більш поверховою, ніж перша зустріч апостолів із Христом.

Це ставить нас перед необхідністю шукати справжньої глибини віри. Шукати, наполегливо вчитуючись у слово Євангелія, а не побіжно проглянувши його один раз. Колись давно вже мені довелося зустрітися із студенткою, яка, почувши про Біблію, легковажно сказала: “А, я знаю Библию, я читала её! Там столько противоречий!” Можна й так прочитати Біблію, шукаючи в ній тільки якісь суперечності або давні міфи. А можна прочитувати Євангеліє день за днем, переживаючи кожне його слово як Боже слово, промовлене до нас! Як добру новину, яка знов і знов кличе нас: “Попливи на глибінь!”, тобто відчуй, що це і є та течія, якої тобі бракує у житті, що стало без Бога порожнім і прісним.

«Попливти на глибінь» – означає позбутися поверховости у сприйнятті життя. Позбутися поверхової декларативности в патріотизмі, позбутися поверхових стосунків з оточенням, позбавлених глибокого відчуття братньої солідарности, подружньої любови, справжнього глибокого кохання, яке змушує відчути себе одним тілом в подружжі. Відчути сім’ю одним цілим, а не випадковим зібранням особистостей, які зустрічаються в одній квартирі, бо іншого житла не мають, аби потім розбігтися кожен у своїх справах, забувши одне про одного до наступної зустрічі, яка, можливо, буде тільки їх дратувати.

Христос вчить нас переживати наші стосунки із ближніми крізь призму стосунків із Ним Самим. І у подружній любові відкривати не просто стосунки між людьми, які з’єднані у ЗАГСі, а відносини, подібні до стосунків Бога із Церквою, Бога із людиною. Недарма до алегорії стосунків закоханих вдається богонатхненнний автор “Пісні над піснями”, відображаючи в формі палкого кохання стосунки Бога і людства. Недарма Сам Христос і Його апостоли вчать бачити стосунки Христа із Церквою також у формі найтісніших – подружніх стосунків.

«Попливти на глибінь» – означає сприймати життя у всій його повноті, а значить, відчувати глибину повсякчасної, вимогливої і водночас щедрої присутности Бога в нашому повсякденні. Переживаючи повсякдення, не варто квапитися швидше проминути всі його підводні рифи. Слід зупинитися й замислитися над тим, чому Бог посилає нам ці випробування. Слід переживати Його присутність у подоланні цих випробувань. І ні в якому разі не можна забути подякувати Богові наприкінці дня за те, що ми зуміли добре його прожити, успішно вийти із випробувань. Коли ж не все вдалося здійснити, слід просити в Бога сили знайти в собі приховані ресурси, аби гідно відповісти на виклики часу. Трагедією є, що ми, не відчуваючи справжньої глибини життя, не відчуваючи в ньому присутності Бога, можемо так само поверхово сприймати і себе самого…

«Попливти на глибінь» – означає заглибитися у самопізнання, шукати в собі образ і подобу Божу. І тремтливо зберігати їх, охороняти, плекати. Самому жити з постійною присутністю Бога не тільки у зовнішньому світі, а в собі самому.

Саме тоді, коли вони відчули силу благодатних дарів, що несе їм Спаситель, залишили, нарешті, апостоли свої повсякденні справи і пішли за Ним, щоб згодом вирости у Церкву Христову. І нас кличе Христос попливти на глибінь не для того, щоб наразити на нові небезпеки. А навпаки, він заохочує нас до руху вперед, щоб відкритися нам в усій всеосяжній, чудовній присутності Бога у нашому житті, щоб відкрити, що Він із нами поряд. І нам треба тільки зуміти помітити Його і не тікати від цього відкриття. А, оцінивши його, жити далі з ним, співміряючи своє життя із Божою присутністю і насичуючи своє повсякдення тією глибиною, яку відкриває перед нами Христос. Амінь.

(Переглянуто 280 разів, 1 переглядів сьогодні)