Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 23 жовтня 2016 року в храмі святих Бориса і Гліба м. Києва

Дорогі брати і сестри! 

Кожен із нас дуже часто вживає в своїй мові слово «покликання». Свого часу, коли ми закінчували школу, то багато думали над тим, яке є наше покликання. А потім, коли наші діти і онуки закінчували школу, збиралися йти на роботу чи вступати до університетів, ми думали вже про них – яке покликання мають вони. І рідко ми замислювалися над тим, що коли є покликання, поклик, то має бути і той, хто кличе!

Знайти своє покликання – це насамперед почути голос Того, Хто кличе, зрозуміти і чинити так, як Він хоче. Бо завжди саме так для нас буде краще.

А Він хоче від нас багато! І дуже часто ми програвали в житті, коли соромилися, коли боялися здійнятися до величі цього Божого покликання, коли ставили перед собою набагато скромніші завдання в житті, ніж Бог би від нас хотів. А Він каже нам: «Великого бажайте – Μεγαλα αιτεσθε!»

Ось і апостоли – брати Симон та Андрій, Яків та Йоан, Зеведеєві сини, які прийшли до Йоана Хрестителя над Йордан, почувши про нього, – вони познайомилися з Ісусом з Назарету і навіть ходили подивитися, де ж Він живе (Мт. 4:18-22). Вони вже чули Його поклик, але не сприйняли його повною мірою. Вони вирішили: досить послухати Ісуса так, як інших учителів, побожно похитати головою, замислитися, а потім повернутися до свого повсякденного життя.

А Ісус тепер іде Сам до них і кличе: «Попливи на глибінь!» (Лк. 5:4) – не будь тут, на мілині, не обмежуйся півзаходами. Ісус хоче від тебе не побожного кивка голови чи кількох хвилин молитви. Він хоче, щоб ти радикально змінив своє життя, щоб відтепер ти йшов за Ним! І напевне, відчувши сумнів у їхньому серці, Він говорить Симонові: «Не лякайсь, від цього часу ти будеш ловити людей!» (Лк. 5:10) – ти рятуватимеш їх у своїх тенетах від гріха, від духовної смерти…

Цей поклик Христа, який ми теж відчули в своєму серці, привів нас до церкви в свій час. Як він подіяв на нас? Чи зуміли ми його оцінити повною мірою? Може, ми теж сприйняли його так, як спочатку сприйняли апостоли? Мовляв, «так, я прийму хрещення, буду ходити час від часу до церкви, щось там посвячу, помолюся, можливо, кілька хвилин вранці і ввечері – і цього досить»… А цього замало! Христос кожного з нас кличе бути ловцями людей прикладом свого життя, кличе не обмежуватися мілиною животіння, а випливти на глибінь життя, бути в його центрі.

Ми шукаємо себе у церкві. Ми шукаємо свою Церкву. І дуже часто і тут ми обмежуємося такими половинчастими оцінками: «Хай вона буде українською з національним декором. Але нехай вона не відрізняється дуже сильно від того, до чого ми звикли – від формального обрядовір’я, яке панує довкола. Ми не будемо змінювати аж дуже багато. Так, віддамо частинку свого часу Богові, але так, щоб ця частинка не заважала нічому іншому».

А Христос вимагає від нас віри у справжню Церкву, посвяти себе цій Церкві. Посвяти не в тому сенсі, що всі ми маємо стати монахами і залишити світське життя. Ні. Христос вимагає, щоб ми жили як християни щодня, а не раз на тиждень, у неділю, щоб ми давали приклад чесного і сумлінного життя іншим, щоб ми шанували Церкву. А шанувати – значить, захищати і будувати її, значить вірити в Церкву, не миритися з тими вадами, які вона має, виростати в ту єдину справжню Христову Церкву, у ту глибінь духовного життя, до якої кликав Христос апостолів.

Саме у цьому є велика місія Церкви, в цьому є місія кожного із нас. Бо Церква не існує поза нами. Ми є Церква. Будинок церкви – це тільки накриття над нами, місце, де ми можемо зібратися. Церква – Ἐκκλησία – це зібрання вірних в ім’я Христове. А Христос хоче, щоб ми були одно. Це здається неймовірним. Здається неможливим, що можна подолати більші чи менші розходження, які накопичувалися протягом століть. А Христос кличе: «Великого бажайте!», «Випливайте на глибінь», «Вірте, що одержите, і сповниться вам!» (Мр. 11:24). «Бо якби ви схотіли повірити по-справжньому і сказали горі цій зрушся з місця, вона б зрушилася» (Мт. 17:20). Чи віримо ми в це? Віримо, але сумніваємося… Думаємо, що це хтось інший може зробити.

А Христос звертається до нас! Євангеліє адресоване не тільки до тих, хто жив дві тисячі років тому, а до нас із вами. І нас із вами Син Божий вчить вірити по-справжньому, єднатися по-справжньому, а не формально, щоб розсваритися на другий день, віддавши належне чиїмось чужим об’єднавчим проєктам. Він вчить нас бути християнами!

І саме через цей поклик, через покликання бути християнами ми тільки і можемо реалізувати всі інші наші життєві покликання, всі ті таланти, які Христос дав нам. Бо це є підвалина нашого життя, початок реалізації всіх талантів.

Хай же це покликання, цей поклик «Попливи на глибінь!» стане і для нас дороговказом у житті! І, шукаючи своє покликання, скільки б нам не було років, не біймося йти вперед, бути мужніми, відкидати давні забобони, відкидати страхи, які заважають нам іти за Христом і бути справжніми ловцями людей. Амінь.

(Переглянуто 113 разів, 1 переглядів сьогодні)