Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 27 жовтня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогоднішнє Євангеліє допомагає нам замислитися над тим, якими ж небезпечними і підступними бувають для нас усіх тенета повсякденности (Лк 5:1-11). Ці тенета обплутують нас тисячами невидимих ниток і прив’язують до цінностей цього світу, узалежнюють від них. І, зрештою, вони обмежують коло нашого бачення світу тільки найпримітивнішою, повсякденною працею.

Це дуже підступна пастка, в яку ми потрапляємо неймовірно часто, набагато частіше, ніж це собі усвідомлюємо. Хіба не трапляється нам заощаджувати на молитві, або на відвіданні церкви, або на чиненні добрих справ через якісь дуже поважні, як нам здається, мотиви: треба підготуватися до занять у школі, прибрати в хаті, скопати город – скільки таких робіт, що здавалися нам першочерговими, кожен із нас може пригадати!

«У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю» (Буття 3:19), – так говорив Творець нашому праотцеві Адамові і його дружині Єві. Але говорив не винагороджуючи, а даючи їм покуту за гріхопадіння. Ми звикли, що кожна робота є почесною. Але забуваємо про те, що робота не є головною метою нашого існування.

Напевно, і Петро, і його брат Андрій, і обидва Заведеєві сини повернулися з-над Йордану від Іоана Хрестителя в захопленні від зустрічі з Учителем. Напевне, не раз вони згадували піднесені моменти перебування з Ним і переживали тремтливе відчуття від слухання слів Йоана: «Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!» ( Ів. 1:29). Але вони повернулися до повсякденного життя. І Йоан Хреститель лишився десь далеко на півдні, над Йорданом. Та й зустріч із Христом промайнула, ніби казка. Галилеяни повернулися до рутини повсякденности. А ця повсякденність сповнена була важкої виснажливої праці, праці, яка ставала щодалі більш осоружною і невдячною. Можна собі уявити, якими втомленими, змученими і розчарованими були вони в ту мить, коли раптом побачили Христа. Ціла ніч робити виявилася безплідною. Вони так і не піймали нічого; не було чим годувати родину, розум опанували тривожні думки про майбутнє. Скільки таких похмурих думок вирувало в їхній свідомості!

Саме в цю мить біля них, ніби розсуваючи тенета, якими повсякденність обплутала рибалок, з’являється Сам Учитель. Він не чекає, що вони прийдуть до Нього. Він іде до них, спускається в їхню повсякденність і сідає на їхній же човен, щоб прямо тут навчати (Лк. 5:3). Не в храмі, не в синагозі, а просто біля них, у місці, яке вони звикли бачити тільки місцем своєї праці. Як же воно осявається Його присутністю! Якою інакшою здається навіть осоружна праця! І раптом після безплідної ночі ловитви настає неймовірне: вони за кілька хвилин піймали в свої сіті стільки риби, що не могли навіть підняти. І треба було другому човнові відпливти від берега, аби навантажити частину улову на нього (Лк. 5:6-7).

Петро був наляканий. Наляканий і зворушений. Він не вірив, що такою може бути його повсякденність. Він злякано просить: «Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!» (Лк 5:8). А Христос підіймає його над повсякденністю, підіймає над тенетами, які все ще обплутували Симона Петра, і відкриває йому нову перспективу його життя: «Не лякайсь, від цього часу ти будеш ловити людей!» (Лк. 5:10) 5-30, Тобто тепер Петрові належить не рибу ловити. Йому тепер належить рятувати від загибелі людські душі, підіймати їх тенетами правди із життєвого моря, щоб вони не були поглинуті мороком забуття своєї великої місії: бути образом і подобою Божою.

Христос повертає Петра до відчуття цієї місії. І через цей епізод промовляє до кожного з нас, застерігаючи не бути бранцями облуди, не руйнувати свою систему цінностей, ставлячи на чолі її те, що є тільки знаряддям нашого існування: працю, життєвий успіх, інші речі, які належать до нашої повсякденности. Господь відкриває перед нами зачинені досі двері в майбутнє. А в цій новій перспективі відкривається перед нами перспектива вічного Небесного Царства, до якого ми є призначені.

І Петро з Андрієм, і Іван та Яків, і всі ми, люди, нащадки Адамові, також були і є змушені в поті свого лиця здобувати свій хліб. Але найбільшою помилкою було б обмежитися цим, забути про дійсне покликання людини. І Христос приходить до нас, щоб нагадати про це покликання. Приходить по різному: через слово Боже, через переживання молитви, через зустріч із людиною, яка, як і кожен із нас, несе в собі образ і подобу Божу. Христос приходить, щоб звільнити нас від облуди. Саме цього чекаємо ми і сьогодні через очищувальні євангельські слова.

Але для нас ця зустріч з Христом могла б закінчитися так само, як для тих, хто відвідував Йоана над Йорданом, коли ми сприймемо цю зустріч з Ним за минущий епізод у нашому житті. Якщо ми не зрозуміємо найголовнішого: Христос приходить не для того, аби покликати нас і піти геть. Ні! Він приходить, щоб бути разом із нами, сісти на наш човен, залишатися з нами в хвилини праці й відпочинку. Він завжди готовий підтримати нас, якщо ми помітимо Його і не забуватимемо звернутися до Нього.

Ми не можемо бути вільними від тенет повсякденности в своєму звичайному житті. Ми мусимо працювати, ми мусимо дбати про свій побут. Але при цьому ми ніколи не повинні забувати про найголовніше. І зовсім інакшою, осяяною присутністю Христа, може стати наша праця, якщо ми присвятимо її Богові. Ніколи не забуваймо помолитися перед початком праці. Навіть у перебігу наших повсякденних занять час від часу звертаймося до Христа, молімося до Нього, повторюймо молитву Ісусову, переживаймо Його спасительну присутність у нашому житті. Може, під час своїх повсякденних занять, ми пригадаємо слово Євангелія, прочитане вранці або почуте у церкві. І, закінчивши працю, ніколи не забуваймо подякувати Небесному Отцеві.

Божа всюдиприсутність рятуватиме нас від тенет повсякденности. Вона допомагатиме нам пізнати справжній сенс життя, відчувати динаміку розвитку життя в тій грандіозній перспективі, яку відкриває перед нами Христос. Радісне відчуття повсякчасної спасительної присутности Христа у нашому житті і для нас може увінчатися покликом, зверненим до Петра, Андрія та братів Зеведеєвих: «Ідіть за Мною, Я зроблю вас ловцями людей!» (Мт. 4:19). Ловцями людей – тобто рятівниками інших, співпрацівниками Христа на життєвій ниві. Амінь.

 

(Переглянуто 126 разів, 1 переглядів сьогодні)