Нагірна проповідь

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 7 жовтня 2007 р.

Дорогі брати і сестри!

Всемогутність нашого Творця виявляється передусім у тому, що Він, безмежно люблячи нас, робить нам добро, як тільки може. До цього покликані й ми, Його творіння. Велич нашого покликання, масштабність нашої присутности у світі, власне, і вимірюється здатністю чинити добро, реалізуючи свою місію Божих дітей. Коли ж ми обмежуємо себе у творенні добра, ми тим самим нищимо, збіднюємо, обкрадаємо свою безсмертну істоту, цей Образ і Подобу Божі, які ми в собі носимо.

Як відмінно один від одного лунають два заклики! Один, почутий нами сьогодні: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний». А інший, зухвалий і самовпевнений: «Всі царства світу дам Тобі, як упадеш ниць і поклонишся мені». Кожен із цих голосів лунає в нашому серці, і ми самі відчуваємо, звідки походить той голос.

Ми відчуваємо, як легко, приємно, добре стає нам, коли ми забуваємо про свою упередженість у ставленні до ближнього – до іншої людини, і, не зважаючи на те, чого ми чекатимемо від цієї людини, робимо їй добро. А способів творення добра є у світі безліч!

Та зовсім інакше почуття опановує нас, коли ми йдемо за іншим голосом, коли, змагаючись, – ну, може, не за царства цього світу, а за якісь привілеї, вище за інших місце в світі, просто за добрий вплив на оточення, позитивне враження про нас, добрий заробіток і багато, багато чого ще з дрібних цінностей, які лестять нашому самолюбству, – ми хапаємо свою часточку від тих примарних „царств світу”, що їх сатана пропонував колись був Спасителеві. Ми відчуваємо, як самі стаємо підвладними цьому штучно нав’язаному світові законові змагань: змагань зі всіма довкола, змагань за свій пріоритет, за перевагу над іншими.

Напевне, кожен із нас може пригадати те відразливе враження, яке здобував цими осінніми днями, коли вмикав телевізор і чув образи промовців на адресу конкурента, переконування у своїх перевагах і зовсім не чув у сварках можновладців голосу милосердя. Теледебати лунали в нашому серці голосом князя цього світу, а не євангельським голосом. Як важливо, щоб у цій атмосфері загальної ворожнечі залунали на повний голос слова милосердя, добра, миру! Ніхто, окрім Церкви, крім нас із вами, християн, не може виконати цієї місії. Бути милосердними, як милосердний наш Отець, – це нині найвища форма суспільного служіння християнина у нас в Україні.

Цими днями я читав книжку про один з найсвітліших взірців милосердя у минулому столітті – про скромну албанську жінку із Косова, яка, поїхавши зовсім молодою монахинею на місії, там відчула як страждає вона від того, що люди довкола переживають злидні. І вона, маючи вже добре відоме ім’я, бувши членом монашого ордену, знайшовши своє покликання, в якому можна було б служити людям, раптом відчула: цього замало. Вона залишила монастир, пішла жити у злидні, серед найбільш скривджених людей,аби бути з ними. Ця монахиня знайшла свою місію в реальних справах милосердя: підняти з землі й доглянути невиліковно хворого, знайти на вулиці чи на смітнику щойно народжену дитину й принести в притулок, де доглядати й виховувати її. Бути біля тих, хто помирає, аби закрити їм очі і дати в останню мить життя відчуття того, що вони комусь потрібні. Бути з прокаженими, яких відцуралися всі довкола, до яких бояться наближатися навіть найближчі родичі.

Я говорю про матір Терези з Калькутти, яка сьогодні дає нам і всім християнам світу приклад беззастережної відданости ближньому, приклад євангельського милосердя, яке не думає про відшкодування чи винагороди. Зрештою, матір Тереза мала найрізноманітніші світські нагороди. Однак і серед цих нагород, перед врученням Нобелівської премії, орденів різних країн, відзнак високопосадовців, вона залишилася такою самою скромною, непомітною, простою жінкою, якою колись приїхала була в Індію. І все, що вона діставала, монахиня обертала на користь своєму ближньому.

Ми не маємо таких злиднів, як панують в екваторіяльній Африці чи в Південній Азії. Хоч як би ми не нарікали на відсталість порівняно з заможніми європейськими чи північноамериканськими країнами, загальний рівень життя і в нас, в Україні, таки порівняно високий, коли зіставити його з убогими країнами „третього світу”. Але на цьому тлі відносної економічної заможности стають відчутними і черствість душ, і байдужість до болю ближнього, і невміння помітити тих, хто потребує нашої допомоги, невміння організуватися для цієї допомоги.

Це виклик для кожного з нас християн України. Не чинячи належних справ милосердя, ми тим самим дискредитуємо самих себе перед Богом, а свою віру, свою церкву – перед нехристиянським оточенням. Господній заклик бути милосердним звернений до кожного з нас, він спрямовує нас до конкретних справ, до доброчинних ініціятив.

Здається, ми, маленькі люди, так мало можемо… Адже ми не є такими заможними і впливовими, якими належало бути для того, щоб зважитися надавати підтримку іншим. Але кожен із нас здатен підтримати бідніших за нас людей, вартий тих, хто, може і відносно заможний матеріяльно, але, тим не менше, переживає важкі душевні кризи і потребує часом просто того, хто б його вислухав.

І ось тут перед нами постає дилема. Чи бути разом із тією байдужою холодною силою, яка залишає людину в потребі й кличе нас не гаяти на нього часу, йти робити кар’єру, заробляти гроші, дбати про себе. Чи ж ми маємо таки слухати голос Того Хто закликає: „Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний”. Голос, що заохочує порушувати земну, праґматичну логіку: чинити добро, не думаючи про те, чим воно обернеться для нас, чи оцінять його, чи помітять, чи не залишиться воно змарнованим. Позичати, не сподіваючись на повернення грошей. Любити ворогів, не чекаючи на їхню прихильність.

Ми бачили на виборах минулої неділі низку людей, які приїздили сюди, до нас, в Україну, з Канади, США, Західної Європи. Вони приїхали сюди своїм коштом, щоб тільки допомогти справедливо пройти випробування виборами, такими відповідальними для нас. Ці люди давно вже не живуть в Україні, вони не є політиками в тому буквальному сенсі, як ми це розуміємо: не дістають від громадської праці грошей, не є активно заанґажовані в політичних організаціях, не є депутатами органів влади. Просто вони знають: потурання порушникам закону може спричинити брутальну перемогу несправедливости, яка неодмінно обернуться людськими трагедіями й злочинним порушенням прав людини. І вони залишили родини, взяли відпустки на власний кошт і подалися до нас, щоб допомогти вийти з суспільної кризи цивілізовано, з найменшими втратами. І це також форма чинення добра. Це і для нас з вами приклад, того наскільки різноманітним є наше служіння ближньому, в якому виявляється безмежність таланту милосердя, даного Господь кожному з нас у складі великого дару Його Образу і Подоби, яким нагородив Творець нас, своє творіння. Таланту бути милосердними й у цьому підноситися до Самого Творця, бути Його Синами, „бо Він добрий для невдячних і злих”. Амінь.

(Переглянуто 102 разів, 1 переглядів сьогодні)