Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 7 жовтня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

На минулому тижні в одній американській англомовній газеті з’явився спомин про перебування у Сполучених Штатах Америки папи Івана Павла II. Власне, ще тоді не папи, а кардинала Кароля Войтили, який приїздив був до США ще в 1970-х роках із соціялістичної Польщі. І ось тоді він, даючи інтерв’ю одній із газет, раптом сказав, що бачить у майбутньому неминуче зіткнення Церкви і її противника — антицеркви. Тоді це виглядало дивним.

Потім, коли впав Берлінський мур і почалася хвиля змін у Східній Європі, які спричинили відновлення незалежности колишніх сателітарних держав і повалення комунізму, усі вирішили були, що, мабуть, він говорив саме про ці події — про зіткнення християнського світу і світу комунізму.

Та коли настає нинішній час, дуже тривожний для Церкви у різних країнах світу, коли антицерковна пропаганда набуває небачених раніше масштабів, саме тепер американські християни поставили собі питання: “А може, це папа говорив про нинішній час, про час, коли зустріч Церкви з її противником набуває зовсім несподіваних, але гострих масштабів?»…

Ясніше було в період комунізму, коли Церкві протистояв такий аґресивний атеїстичний противник, який мав ідеологію, абсолютно ворожу християнській вірі, і ставив собі безпосередньо прямо за мету знищення Церкви, знищення християнства. Ситуація сьогодні набагато складніша. Ніхто відверто проти Церкви не виступає. Навпаки, говориться про те, що Церква має зайняти свою нішу в суспільстві,- але поза активними суспільними процесами, поза партійним життям. Церква має відмежуватися від політики і бути своєрідним ґетто.

Тут ми, старше покоління, повертаємося думками до часів Совєтського Союзу. Адже після Другої світової війни Церкву вже не нищили цілком. Їй тільки пропонували займати замкнене ґетто й не виходити поза нього, діяти в його межах.

Сучасна цивілізація, ворожа Церкві, послуговується дуже підступною, але в чомусь ефективною риторикою. Вона говорить про толерантність, про необхідність однакової поваги до всіх точок зору. Але водночас вона будує таку систему вартостей, яка абсолютно суперечить християнству. І важко зорієнтуватися в цій новій системі стосунків, важко не загубитися, особливо, для людей молодшого покоління, яких часто можуть полонити порожні фрази про любов, ґендерну рівність, про абсолютну свободу.

Сьогоднішнє євангельське читання (Лк. 6:31-36) дуже допомагає нам зорієнтуватися в тому, що ж є справжньої цінністю і як відрізнити реальне, справжнє, перспективне від того фальшивого, яке набуває зовні такої привабливої ліберальної оболонки, щоб насправді вести за собою диктатуру не менш жорстоку, ніж диктатура минулих часів. Те, що колись визначний богослов минулого століття Йосиф Рацінґер (пізніше – папа Бенедикт XVI) назвав «диктатурою ґендеризму».

Християнство вчить любови. Але тієї любови, яка вивіряється реальним ставленням не тільки до однодумців, але й до противників. Любови, яка вчить вимірювати щирість стосунків кожного з зовнішнім світом тим, як би він сам хотів, щоб до нього ставилися. Із цього ми виявляємо принципову відмінність християнства від альтернативних йому, антихристиянських культур, які пропаґуються в сучасному світі. Бо кожна з них несе в собі по суті руйнівні елементи, категоричне неприйняття всього того, що виходить поза межі уяви носіїв цієї антихристиянської культури.

“Робити тільки так, як я сказав, тільки відповідно до моїх поглядів. Якщо ні — забирайся звідси!” – це справді те, що ріднить неоліберальні ідеології з ідеологіями диктаторів минулого століття. Християнство не просто протистоїть їм. Воно несе єдиний креативний елемент, без якого всі претензійні ідеології рано чи пізно виявляються руйнівними, самогубчими. Бо власне, й комунізм не повалював ніхто ззовні. Він зруйнував сам себе. Неоліберальні диктатури меншости також врешті решт самі себе зруйнують. Але ця руїна буде жахливою. Вона може обернутися на руїну людської цивілізації.

Ми ще не відчули в Україні цього, бо, як здається на перший погляд, маємо зовсім іншу ситуацію. У нас панує квазірелігійна риторика, навіть у промовах політичних лідерів чи на білбордах, які можемо прочитати в Харкові. Але спробуймо, читаючи ці слова, вивіряти їх крізь призму християнського світогляду.

Коли одна партія проголошує себе партією миру і проголошує мир єдиною цінністю, за яку варто боротися, спитаймо себе: “ За який мир, в ім’я чого?” Чи це мир через поразку, капітуляцію і повернення до минулих часів, коли нація була приречена на зникнення, асиміляцію, а держава — на поступове розчинення у нових наддержавних союзах? Мир заслуговує на боротьбу за нього тоді, коли він є миром переможців, коли ми виходимо із боротьби звитяжцями, коли вдається захистити нашу свободу, наш спокій. Бо інакше мир завжди нестиме в собі приниження і небезпеку нових конфліктів.

Нам говорять про необхідність пошани до різного роду меншин, які існують у нашій країні. Але за цими словами може приховуватися та сама диктатура ґендеризму, яка дається взнаки в інших країнах. Тому не забуваймо про те, що є одна-єдина справжня цінність — цінність, яку несе Євангеліє. Інші, фальшиві, можуть тільки їй протистояти.

Навіть коли йдеться про Церкву, ми повинні вчитуватися в те, як говориться про неї. Адже часом людина, яка береться вирішувати церковні справи чи давати рецепти Церкві, говорить про релігійну віру зі зневагою, з відразою, здатна прирікати своїх опонентів на суспільну обструкцію, береться через жонґлювання терміном “канонічність” забороняти існування інших напрямків православ’я, які існують відповідно до церковних канонів і ретельно дотримуються їх. Тож чи йдеться тут про церковні стосунки, чи, може, знов-таки про приховані політичні цілі, якими керуються особи, беручись дискутувати про Церкву і вирішувати церковні справи. Навіть, якщо ці люди носять на собі церковне вбрання.

Христос говорить нам про те, що й до своїх ворогів ми повинні ставитися з повагою і любов’ю. Чому? Бо кожен із нас є творінням Божим, кожен із нас призначений для вічного життя, для спасіння. Ми зобов’язані допомагати людині дбати про це, не підіграючи її слабкостям, не беручи участи в якихось її авантюрах. Допомагати, підказуючи, підтримуючи, молячись за цю людину, перебуваючи поряд із нею. Саме так і тільки так ми можемо перетворити суспільство конкурентів на суспільство солідарних людей, даючи приклад взаємної поваги і любови.

Саме цього вчить нас Христос у сьогоднішньому Євангелії. І цим дається нам знаряддя перемоги. Бо те, що здається слабкістю, є насправді наймогутнішою зброєю, перед якою на можуть встояти ніякі диктатури, чи то старі комуністичні, чи нові неоліберальні.

Христос кличе нас бути переможцями в цьому світі. А хто з нас буде переможцем, це остаточно ми побачимо вже на останньому суді, коли визначатиметься доля кожного з нас. Переможець той, хто здобуває найцінніше в світі — Небесне Царство. Те Небесне Царство, боротьба за яке йде вже зараз, повсякденно в наших душах. Будьмо ж разом із Христом переможцями в цій боротьбі! Амінь.

(Переглянуто 39 разів, 1 переглядів сьогодні)