Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 3 липня 2016 року

Дорогі брати і сестри!

За кілька хвилин ми всі з вами разом, як і на кожній літургії, будемо виголошувати Символ віри – одну з найголовніших молитов, що складається з дванадцятьох частин. Кожна з цих частин присвячена фундаментальному положенню християнської віри. Повторюючи ці положення – члени Символу віри, – ми нагадуємо їх собі і водночас ніби знову присягаємо Богові, що віримо у кожне з цих положень.

Саме там, слідом за першими вісьмома членами Символу віри, де ми сповідаємо віру в Отця, Сина і Святого Духа, іде дев’ятий член: «Вірую в Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву». Невже це так важливо – вірити в Церкву, що відразу після того, як ми сповідаємо віру в Бога, нам пропонується визнати віру у Церкву?

Уявімо собі, що ми опинилися в незнайомому місті. Нам треба вийти на потрібну дорогу. Та якщо ми не маємо карти, якщо не знаємо географії цього міста, то вся надія на те, що хтось розкаже нам про цю дорогу. Трапляється, однак, що  ми слухаємо-слухаємо, а потім заплутаємося, де повертати праворуч, на якому саме повороті нам звертати ліворуч. І найнадійніше, коли хтось стане біля нас і пройде разом з нами всю цю дорогу.

Христос говорив: «Я дорога, і правда, і життя» (Ін. 14:6). Але, щоб потрапити на цю дорогу, треба, щоб хтось до неї допровадив, щоб була якась людина, яка нас проведе і покаже, як вийти на цю дорогу. Ми інтуїтивно шукаємо її ціле життя. Але, не маючи супутника, не маючи провідника, ми можемо так проблукати до самої смерти і померти, не вийшовши на дорогу до спасіння. І для того Господь дає нам Церкву, щоб вона стала нашим провідником, щоб вона розповіла нам про дорогу до Бога і вивела нас на цю дорогу, може навіть взявши за руку, як малу дитину, і ведучи за собою!

Цей час – Апостольський піст – присвячений роздумам про Церкву і нашій зустрічі з Церквою. Цю зустріч ми вже отримали, коли приймали хрещення. Але водночас можна, прийнявши хрещення, так за все своє життя і не відчути себе членом Церкви. Чи не буває так, коли охрещена людина, православний християнин, розглядає Церкву як щось стороннє, що знаходиться поза ним самим? Тобто розглядає її як зовнішні атрибути: храм, священик, церковна єрархія, певний стиль церковної культури. Але себе людина позиціонує в іншому просторі, відділяє від Церкви.

Щоб допомогти кожному відчути себе органічною частиною Церкви, відчути себе у церковній спільноті, нам і дається цей піст. Він ніби проєктує бачення апостольської місії Церкви на наш з вами життєвий простір. Прологом до Апостольського посту став сам день Зіслання Святого Духа на апостолів, коли ми радісно переживали спогад про благодатне сходження Духа Святого на кожного з Христових учнів.

Слідом за тим неділя, яка передувала початкові посту (минула Неділя всіх святих) спускала нас на землю, в реальний життєвий простір, ставила серед тисяч і тисяч святих подвижників, які виявили себе справжніми, гідними членами Церкви. Вони ж бо, перейшовши із землі на Небо, і нас кличуть туди, показуючи, нам, що дорога до Христа не завершується тут, на землі, не завершується зустріччю з Господом у Таїнствах. Вона простягається все далі й далі. Ця дорога має закінчитися у Царстві Небесному, щоб нескінченна реальність вічного Небесного Царства стала розвитком цієї дороги, розвитком у нескінченність.

І ось перша неділя Апостольського посту ніби локалізує цей священний простір присутности Апостольської Церкви у нашому житті, в історичних вимірах української реальности. Сьогоднішній день нагадує нам про важку але й славну, насичену історію Української Церкви.

Ми молимося сьогодні до всіх святих Української землі, з подивом озираючись: «Скільки ж їх було?!». Зазираючи у двотисячолітнє минуле, ми вже бачимо задовго до загального хрещення Руси-України страждальців за Христа, з–поміж яких першим відомим був папа Римський Климент, засланий на Південь України за своє сповідання віри. Скільки шляхів пройшли святі Христової Церкви тут, по нашій землі! В цій величній ході вони відкривають нам первісний сенс поняття «апостол» (грец. απόστολος, «посланець»)  – посланець. Апостолом стає той, хто посланий до людей, посланий сповіщати про Христа і кликати до Нього.

А що значить «сповіщати про Христа»? Вийти на вулицю і навчати? Ні. Сповіщати про Христа – значить наслідувати Його, свідчити про Нього своїм життям, бути меседжем, посланням до конкретного середовища, яке теж потребує свого, зрозумілого і доступного для нього, голосу, зрозумілої для нього мови.

Тисячі святих прикрасили нашу землю. На жаль, найбільше їх число було пов’язане з часами переслідувань. Христос ніби проводить Свою Церкву через горнило випробувань так, як гартується залізо: «Ану, чи витримаєте ви, чи не розбіжитеся?». Бо й Своїх учнів перед воскресінням Христос проводить через найстрашніше випробування – через Свою смерть, через позірне розчарування в тому, чого Він навчав: «Не справдилося, Він не став Месією, Він помер, як звичайна людина…». І ці дні мали пережити Його апостоли.

Таких днів не бракувало й в історії Української Церкви, коли вона переживала кризи, розколи, переслідування, коли Церква витіснялася з публічного простору, мала йти в катакомби. Ці часи зробили нашу Церкву однією з найстійкіших в сучасному світі. Нині, коли в Західній Європі, де не було таких переслідувань, порожніють храми, у нас люди повертаються після переслідувань до Церкви, Церква виходить із катакомб, щоб свідчити світові про Христа. І коли нові випробування спали на нашу землю, Церква пішла на Київський Майдан, в особі своїх посланців, капеланів, вирушила на фронт. Пішла, не щоб бути «разом із народом»: сама фраза Церква з народом є фальшивою, оскільки народ і є Церквою. Бо ввесь наш український народ став нацією, коли воцерковився, став християнським.

Церква несе в кожний закуток нашого існування свідчення присутности там Бога. Господь не просто супроводить нас, Він іде разом із нами. Апостольська місія Церкви полягає в тому, щоб свідчити про це скрізь, де є біль, страждання, де є потреба допомоги, – скрізь Церква має бути. Святість Церкви, святість її представників виявляється в тому, що вони здатні поринути у біль і страждання людини і свідчити їй про Христа серед цього болю і страждань.

Сьогодні, згадуючи про всіх святих землі Української, ми сприймаємо їхній досвід як виклик і заклик до нас: бути святими! Свідчити про Христа в своєму житті, в своєму оточенні. Бути апостолами для свого середовища! Саме цього вчить нас Церква, до цього готує нас Апостольський піст, і до цього закликає нас Христос, Дорога, і правда, і життя, Який посилає кожного з нас виводити наших ближніх на спасенну дорогу. Амінь.

(Переглянуто 87 разів, 1 переглядів сьогодні)