Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 18 червня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Минулого тижня, в понеділок, ми вирушили в дорогу Апостольського посту, дорогу пізнання таємниці Церкви і водночас – самопізнання. Бо цей час даний нам, аби ми глибше замислилися над тим, а що ми є в Церкві? Що ми їй даємо і вона дає нам? Наскільки щиро ми з вами відгукнулися на поклик, який звернув до нас Христос, «Ідіть за Мною» (Мт. 4:19)?

І ось сьогодні перша зупинка на цій дорозі. Зупинка, позначена спомином про покликання апостолів на Галилейському морі (Мт. 4:18-23). З Євангелія від Іоана (Ін. 1:37-43) ми знаємо, що апостоли вже були раніше покликані Христом. Тоді вони, Симон, що зветься Петром, та Андрій, його брат, Йонини сини, та з ними Зеведеєві сини, Яків та Йоан, були на Йордані у Йоана Хрестителя, до якого вони, як і тисячі інших людей з Юдеї, Галилеї, навіть із Самарії та Десятимістя, зійшлися, аби послухати його проповідь покаяння.

І що ж? Вислухавши Йоана, почувши «Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!» (Ін. 1:29), – слова, які засвідчили месіянське покликання Ісуса Христа, – вони пішли до Христа, захопилися Ним, послухали Його проповідь, а потім повернулися додому і знов увійшли у звичайне річище своїх повсякденних справ…

Але Христос не залишає їх. Він іде до них, простує, щоб нагадати: Ідіть за Мною, не зупиняйтеся на цій дорозі – дорозі до спасіння. Бо «Я дорога, і правда, і життя.» (Ін. 14:6)єдина правдива дорога, яка приведе до вічного життя.

Є таке універсальне слово в церковному лексиконі: покликання. Його найчастіше вживають, коли говорять про покликання до монашества, до священичого служіння. Але насправді воно набагато ширше, бо охоплює своїм змістом усіх нас. Кожного з нас Христос кличе. Ми всі є покликані. Але Сам Христос нагадує: «Багато покликаних, та вибраних мало!» (Мт. 22:14).

Пригадаймо, як, коли ми були маленьким, мати кликала нас знадвору додому. Чи вона зупинялася, коли ми спершу  вдавали, що не чуємо, бо нам хотілося ще побавитися з друзями? Ні. Вона знов і знов виходила на балкон і гукала: «Іди вже вечеряти, тебе чекають удома!». І так повторювалося багато разів. А потім, можливо, вона йшла до нас, брала за руку і вела, коли ми не слухалися, додому силою.

Так і з нами, неслухняними Божими дітьми, чинить Христос. Він знов і знов кличе нас так, як кликав Своїх апостолів: «Іди за Мною! Бо Я кличу тебе не на страждання, хоч і їх, може, треба буде пройти на шляху земних іспитів. Я кличу тебе до спасіння!» Цей поклик необхідно відчути серцем і йти за Христом, не звертаючи.

Сьогоднішній день призначений для спомину про всіх святих Української землі. Наша довга історія, насичена сотнями відомих і багатьма тисячами не відомих нам імен подвижників Христової Церкви, також дає нам свідчення невпинности Божого поклику. Він лунає, не згасаючи, ось уже дві тисячі років. Бо, незалежно від того, чи правда, чи ні, що приходив на наші землі апостол Андрій Первозваний, щоб вперше проповідувати християнство на берегах Дніпра, уже в першому столітті – і це знаємо напевно! – були християни на Півдні України, в Криму – там, куди відправляли покараних за сповідання Христа в Римській імперії. Були християни у римських колоніях на східному рубежі Римської імперії, а вони, як стверджують археологи, доходили, можливо, аж до Кам’янця-Подільського. І хоча тоді лише одиниці наших предків прийняли християнство, але вже наступні століття дають нам імена тих скифів, які постраждали за Христа: Інна, Пінна, Римма. Ці три загадкові, незвичні для нас імени нагадують, що тоді, у скифських степах, як називали землі України, вже були мужні люди, які не вагалися бути інакшими, не такими, як всі. Бути вірними Христові.

Пригадаймо й те, як наш великий князь Володимир опирався зверненому до нього Божому покликові. Він не розумів цього поклику й відмовлявся його чути. Княже серце волало, йому було тісно у лещатах примітивних язичницьких вірувань. Але князь не знав, як діяти. Він пробував реформувати язичництво, відновив людські жертвопринесення на честь перемоги над ятвягами, коли загинули варяги-християни Федір та Йоан. Князь наказав звезти усіх ідолів із завойованих ним земель до Києва. Зрештою, він прийняв посольства з різних країн: вислухав юдеїв із Хозарського каганату, мусульман із Волзької Булгарії. Він вислухав грецького проповідника, якого літопис називає «філософом», і княже серце прихилилося до цього філософа. Але щось у князі бунтувало, не давало йому сприйняти Божий поклик. І він чинить як воїн: іде війною на Корсунь, щоб підкорити собі християнське місто і увійти в нього як переможець. Але не так сталося… Володимир втрачає зір і тільки тоді повертає його, коли приймає хрещення.

Це теж послання до кожного з нас: Сам Христос дає нам духовний зір. Без нього ми залишимося сліпими і не зможемо навіть навпомацки вийти на дорогу, яка веде до майбуття…

Святі не залишилися в минулому. Вони промовляють до нас, моляться за нас і зараз, у Небесному Царстві, перебуваючи духовно у єднанні зі своїм народом. Кожен із них також стає посланням, покликом до кожного із нас – покликом до святости. Бо саме у цьому і полягає християнське покликання: у покликанні до святости, до побожного життя, до життя в Христі, яке дає спасіння.

Саме цей урок ми маємо для себе винести із досить довгої дороги Апостольського посту – часу спокою та призадуми. Часу відмови від зайвих веселощів, розваг, скоромної їжі. Часу, який допомагає нам зосередитися на своїх стосунках із Христом. І, зосередившись, ми зможемо раптом відчути в серці, що Христос, як люблячий батько, невгавно знов і знов волає до нас: «Іди за Мною!». Іди, щоб разом із Ним спастися. Амінь.

(Переглянуто 90 разів, 1 переглядів сьогодні)