Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 10 червня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Минув перший тиждень Апостольського посту — особливого періоду, який дається нам для того, щоб обміркувати своє місце в Церкві, своє покликання як християн. Якщо перед цим постом останній день був присвячений споминові про Всіх святих, прославлених у Церкві, то перша неділя посту ніби локалізує наше поле зору, зосереджуючи його на тих, хто випереджав нас тут, на українській землі, у служінні Церкві.

Нам пропонується прослухати на літургії дуже цікавий і змістовний уривок з Євангелія від Матея (Мт. 4:18-23) для того, щоб ми замислилися над собою, над своїми стосунками з Богом.

Христос уже зустрічався з галилейськими рибалками над Йорданом, коли ходив відвідувати Свого далекого родича Йоана Хрестителя (Ін. 1:37-43). Він уже тоді познайомився з майбутніми апостолами, відкрив їм основи навчання, з яким Він звертається до юдеїв, а через них і до всього світу. Петро з Андрієм, Яків із Йоаном вислухали це чемно, згоджуючись із правдивістю Христових слів, бо були готові вже до цього. Але вони повернулися додому, і кожен з них знову почав займатися своєю справою.

Як би вчинив на місці Спасителя кожен із нас? Коли ми кличемо до себе людей на гостину або на якусь урочистість, ми часто обмежуємося одним тільки запрошенням. А потім знизуємо плечима: “Ну якщо людина не хоче, то, мабуть, у неї є якісь свої рації. Якщо вона не прийшла, не приєдналася до нас, не підтримала, то це її справа”.

Але Христос ставиться до нас як люблячий батько. Він іде слідом за зустрінутими над Йорданом галилеянами на свою малу батьківщину — на землю, де Він ріс протягом тридцяти років після повернення з Єгипту. Христос знаходить їх там, де вони займаються своїми звичайними справами, і знову кличе їх за Собою. Але тепер уже роз’яснює їм зрозумілою для них мовою те покликання, яке на них чекає: “Ідіть за Мною, Я зроблю вас ловцями людей!” (Мт. 4:19).

«Ловці людей”… Досить складне для розуміння і в чомусь суперечливе визначення, яке тривожить нашу свідомість. Бо ми відразу уявляємо собі рибалку, який ловить собі поживу, полює на щось. Але уявімо собі сітки цих рибалок як рятівні сітки, що кидають, коли треба підхопити когось, хто падає з даху, коли треба виловити людину, яка потопає, з води. Саме такими рибалками мають стати апостоли! Врятувати людину з хвиль житейського моря, виловити її, коли вона починає потопати в цих хвилях – саме це і є апостольською місією. І дає її Христос Своїм учням так, щоб вона не заперечувала їхнього життєвого досвіду. Він ніби доповнює цей життєвий досвід і відкриває їм його у іншу перспективу — у перспективу служіння народові Божому, до якого покликана Церква.

Скільки разів кожен із нас відчував власне покликання! Чи тоді, коли ми вперше почули про Бога, дізналися про Євангеліє, про Христа, досить було цього першого покликання? Чи відразу ми навернулися і відчули себе християнами? Дуже сумнівно. Напевно бували в нас хвилі вагань, сумнівів, духовних шукань. Однак Бог знов і знов звертався до нас через різні знаки, які ми відчували в своєму житті, через Своє слово, через слово інших людей. Бо бути ловцями людей – означає бути суголосними Христу, бути трансляторами Його слова. Ось це і є апостольське служіння – бути Христовими посланцями, бути речниками слова Євангелія.

Сьогодні ми згадуємо тих, хто ставав такими речниками в понад тисячолітній історії Христової Церкви на нашій українській землі. Скільки сотень тисяч, скільки мільйонів праведників пройшло через Україну за це тисячоліття, простуючи до Небесного Царства, шукаючи свого власного шляху, часом опираючись йому!

Так було з преподобним Антонієм Печерським, коли він вже залишив Київ і повернувся на Афон, думаючи там продовжувати своє служіння. Але Провидіння знову посилає його в Україну. І він стає зачинателем громади, яка формується довкола нього на Печерських пагорбах біля стародавнього Києва.

Так було, коли преподобний Йов Почаївський (Іван Залізо) після упокоєння свого мецената, князя Костянтина Василя Острозького, вирішив: “Досить. Я служив Церкві і князеві, поки був молодший. Зараз маю понад п’ятдесят років (в ті часи це вважалося літнім віком). Я залишаю ігуменство в цьому монастирі і піду десь усамітнюся”. Він, напевно, не підозрював, що саме з цього часу починається найважливіший етап його служіння — творення Почаївського монастиря, найбільшого духовного центру, який розростеться у вісімнадцятому столітті, ставши найважливішим осередком духовного життя України.

Так можна згадувати про кожного з сотень подвижників, які були прославлені на нашій землі. А скільки сотень тисяч імен залишилися прихованими, скільки мільйонів людей загинуло, сповідаючи Христа, за часів комуністичних репресій! Ми сьогодні не просто молимося до них. Ми відчуваємо себе разом із ними, в єдиній Церкві, яка покликана єднати народ, простуючи до Христа. Вона покликана єднати не підпорядкуванням тим чи іншим політичним доктринам або закликам високопосадовців, а гуртуванням довкола Самого Христа, довкола своєї питомої місії — порятунку людей від гріха.

Хай же це відчуття радісного переживання нашої співприсутности з усіма святими землі української допоможе нам гідно пройти Апостольський піст і відкрити в перебігу цього посту, в перебігу роздумів над власним місцем у Церкві себе самих, своє покликання. Відчути незгасний голос Христа, який кличе кожного з нас: “Ідіть за Мною, Я зроблю вас ловцями людей!” Амінь.

(Переглянуто 81 разів, 1 переглядів сьогодні)