Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 14 червня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

І сини Йони – Андрій та Петро, і Зеведеєві сини – Яків та Йоан уже бачилися з Ісусом з Назарету. Тоді ж Андрій простодушно запитав Христа: «Учителю, де Ти живеш?» (Ін. 1:38), а почувши Його відповідь, пішов та й побачив. Він на власні очі переконався в тому, що Вчитель, Який так чудесно з’явився на Йордані, – справжній жебрак! Нічого в Нього немає. І напевно, зупинився Він у курені, який спорудив собі Сам, аби переночувати над Йорданом, де часом, як завжди в пустелі, бувають холодні ночі.

Аж ось тепер Ісус приходить Сам до них. Він, Той, Який відкрився в усій Своїй простоті і безпосередності майбутнім учням, тепер кличе їх: «Ідіть за Мною!» (Мт. 4:19).

Куди йти? За ким? Щоб самим приректи себе на жебри, на злидні? Але вони йдуть! Вони йдуть, і Христос, збираючи біля їхнього містечка Капернауму натовпи людей, дає їм те, що сьогодні люблять називати дорожньою картою, – дає нові заповіді, які не відміняють давні, Мойсеєві, але уточнюють їх. Але коли Мойсеєві заповіді часом засуджують винуватців, вказують на гріхи, яких не можна припускатися, то ці нові заповіді дають образ дороги праведних – дороги блаженства.

Але яке ж це суворе блаженство і як воно відрізняється в усі часи від загальноприйнятих життєвих стереотипів, що їх пропонує людині світ! Світ любить сильних, впливових, багатих, любить тих, хто здатен категорично говорити до інших і не рахується з точкою зору інших людей. Світ цінує завойовників, здатних підкорити чужі країни силою своєї зброї. А Христос говорить про блаженство убогих духом, говорить про миротворців – тих, хто чинить мир власним прикладом і взірцем свого життя. Він говорить про тихих і про блаженство гнаних за правду, яких переслідуватимуть за правду і які при цьому лишатимуться вірними правді (Мт. 5:2-12). Суворі, незвичні блаженства! І важка дорога тих, хто йтиме за Христом… Але зате яка щедра винагорода на них очікує!

Майбутні учні ще не знають про це і йдуть не за винагородою. Вони йдуть за правдою! Саме це забезпечує їм майбутнє місце в Небесному Царстві. Їм, першим чотирьом апостолам, покликаним Христом. Скільки слідом за ними ще прийде тих, хто обиратиме ідеал святости на противагу ідеалові життєвого успіху! Такий поклик «Ідіть за Мною!» залунає і на нашій українській землі. Якими ж першими святими прославиться українська земля? Цього року[1] ми маємо нагоду вшанувати тисячоліття їхньої славної загибелі.

Князі Борис і Гліб – перші, хто відкрив історію української святости. Але як саме? З погляду світського – безглуздою смертю. Вони не схотіли опиратися злочинцеві – їхньому братові, якого назвали за це Окаянним. Святополк у боротьбі за успадкування батьківського престолу вирішив, як не раз велося в ті часи, позбутися конкурентів: повбивати своїх братів, котрі були популярними серед дружинників, серед народу і цілком могли б зайняти київський престіл. А вони не впираються! Вони не хочуть стати винуватцями братовбивчої війни. І вони гинуть як жертви любови.

Дуже важко зрозуміти сенс цієї смерти, якщо не знати пізнішої історії України, якщо не знати, скільки смертей прийде на нашу землю саме через те, що брати не могли помиритися, об’єднатися, бути разом, що не могли бути миротворцями. А князі Борис і Гліб якраз буквально зрозуміли і втілили своїм життям цей заклик убогости духом і творення миру. Творення миру навіть ціною свого життя, яке кладеться на вівтар миру аби не стати призвідцями війни.

Над світом нав’язливо лунає інший голос, який долинав до Самого Ісуса Христа серед Його сорокаденного посту в пустелі: «Це все Тобі дам, якщо впадеш і мені Ти поклонишся!» (Мт. 4:9). І крізь вибір поміж цими двома голосами має пройти кожна людина.

До кожного з нас у різних життєвих ситуаціях долинає голос Христа «Іди за Мною!» Він ніби говорить: Я нічого тобі не дам із земних цінностей, але дам тобі майбутнє Царство. Бо блаженні миротворці, блаженні вбогі духом, блаженні чисті серцем (Мт. 5;3-10) – будеш таким, коли йтимеш Моєю дорогою! Але лунає й інший голос: пристань до мене і будеш прославлений, станеш головним персонажем у всіх медійних засобах, тобі будуть давати гроші меценати, тобі вручатимуть ордени, з тобою укладатимуть угоди інші держави – тільки впади і поклонися мені, піди цією дорогою світської слави, і тоді все тобі дам!

Саме вибір поміж цими двома голосами виявляє в нас здатність іти шляхом святих. Тих українських святих, які проходили через найсуворіші випробування. Коли мали обирати поміж язичництвом і християнством і гинули, як варяги Федір та Йоан. Коли відмовлялися вклонитися ханові у Золотій Орді і гинули, як князь Михайло Чернігівський. Коли не йшли на поклін до нових червоних володарів нашої землі і йшли в Сибір на заслання, залишаючись вірними Христові, вірними правді, вірними своїй Церкві.

В нас зараз уже ніби змінилися суспільні умови. Але через засоби інформації та канали суспільного впливу до нас все одно лине той самий голос спокусника. А тихий і спокійний голос Христа кличе: «Іди за Мною!» – Я нічого тобі не дам у цьому світі, але разом зі Мною ти подолаєш усі випробування і прийдеш до небесної слави! Амінь.

[1] Проповідь виголошувалася 2015 р., в рік 1000-ліття мученицької смерти святих Бориса і Гліба.

(Переглянуто 189 разів, 1 переглядів сьогодні)