Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 27 квітня 2014 року

Дорогі брати і сестри!

Наша народна фразеолоґія затаврувала Фому прізвиськом «невірний». І тим, хто не читав Євангеліє, а тільки чує це прізвисько, здається, що йдеться про якогось зрадливого чоловіка, який не виявляв вірности у відповідальні миті. Насправді, було не так. Фома був вірним Христові, вірним до кінця, до своєї мученицької смерти. Він уславився ревною місійною працею. Але саме ця мить – мить вагань – була не тільки виявом його особистої слабкости (Ін. 20:25-31). Як усе в євангельській історії, вона допомагає нам замислитися над самими собою: над нашою поведінкою, нашою вдачею. Найголовніше – над нашим ставленням до Бога і до інших людей.

Віра може бути різною. Ми можемо бути легковірними, коли стаємо здобиччю різного роду шахраїв. І нас легко обдурити, підсуваючи нам якісь легенди і виманюючи під них у нас гроші. Або роблячи нас бранцями в інформаційних війнах, коли завдяки сучасним засобам інформації легко перетворюють людей на заручників  політичних вигадок, які поширюються через телебачення, через інформаційні мережі.

Але є віра справжня. Віра, яка виростає із нашого визнання найбільшої реальности світу – реальности Бога. І відповідно, ця віра обумовлює довіру до Божого слова. Фома багато чув від Христа про те, що має статися. Христос готував Своїх учнів до випробувань. Але коли саме настали випробування, Фома завагався. Він зажадав практичного доведення того, що чув від Христа у теорії. І саме у цьому була його слабкість: у вирішальну мить йому забракло віри. Можливо, це було тому, що Фоми не було попереднього разу (Ін. 20:24), коли Христос зміцнив віру Своїх учнів, які перед тим усі, за винятком Йоана Богослова, виявили нестійкість, завагалися, розбіглися, злякалися переслідувань синедріону (Ін. 19:25-26).

Віра дається нам як дар Божої ласки. Вона приходить до нас від Бога і пов’язує нас із Ним. Саме завдяки вірі ми відкриваємо те, що принципово неприступне для наших земних органів чуття. Бо ми живемо в матеріяльному світі, і доки ми тут є, доти ми зв’язані його вимірами. Ми не можемо багато чого пізнати дослідно. Та, власне, кажучи, кожен із нас, мабуть, на дев’яносто дев’ять відсотків керується саме довірою до авторитету науки, досвіду інших людей. І дуже зле, коли ця довіра не базується на міцній вірі у Бога. Тоді нові фізичні чи соціальні теорії здатні похитнути масу людей і завести їх на манівці різного роду кон’юнктурних ідеологій.

Але є ще одна віра, яка також виростає на вірі у Бога – віра у нас самих. Людині, для того, щоб іти вперед, необхідно мати віру в свої сили, у те, що «я це здолаю». І Сам Христос, і ангели, які являлися перед Ним провідникам народів, як Ісусові Навину, завжди закликали: «Будь мужнім, вір у те, що з Божою поміччю ти здатен це зробити». Саме тоді ми знайдемо в собі сили, які Бог дав кожному із нас, щоб подолати випробування, які можуть трапитися на нашому шляху, щоб боротися за ту мету, яку ми ставили перед собою і дійти до якої ми ніколи не зможемо, якщо не матимемо віри в себе.

Як зробити, щоб ця віра не переростала у самовпевненість, у егоїзм? Обумовлювати її вірою в Бога. Ми віримо в себе не в як самодостатню особистість, а як у Боже творіння, віримо у те, що нас завжди супроводжує Божа любов. І доки ми є з Ним, доки ми виконуємо волю Божу, доти ми маємо таке невичерпне джерело сили, яке відкривається нам у ласці Божого провидіння.

Можливо, це було причиною падіння безлічі людей, які у вирішальну мить губилися, втрачали сили, тікали. Ми маємо приклад тисячолітньої давнини, коли ізраїльські розвідники, підійшовши до межі Обіцяної землі, злякалися сили народу, який там жив, злякалися, що не подолають цього народу, не зможуть увійти в Обіцяну землю. А отже, вони не повірили слову Божому, переданому через Мойсея! Вони втратили віру. І за це повмирали всі до того часу, доки їхній народ увійшов у Обіцяну землю. Вмерло все покоління рабів, виведених із Єгипту, доки виросло нове покоління їхніх нащадків, які здатні були мати віру в те, що вони переможуть, в те, що вони утвердяться в цій Обіцяній землі.

Ми з вами також перебуваємо на рубежі – на рубежі виходу із-під впливу імперії зла. Сьогодні наші брати–католики в цілому світі повертаються пам’яттю до однієї з найбільших особистостей минулого століття – особистости папи Івана Павла Другого, канонізація якого відбувається зараз у Римі. Чим він дорогий для нас усіх, людей Східної Європи? Він змусив нас повірити в свої сили. І повстала «Солідарність», і молотами звичайних людей, німців, було розбито Берлінський мур, який ділив народ навпіл. І значна частина Східної Європи повернулася до давньої, християнської у своїх коренях євроатлантичної цивілізації. А ми на якомусь етапі завагалися. Ми злякалися, що муситимемо покладатися на власні сили, що ввійдемо в конфлікт із потужними сусідами, які ніяк не знаходили в собі сили і бажання вийти з-під влади тих старих, тоталітарних міфів.

І ось ці попередні роки, роки, які відділяють нас від падіння Берлінського муру, стали для нас роками втрат, роками болючого і водночас такого несподіваного для більшости тих, хто хапався за ці вигадані ідеологеми, руйнування міфів. Зараз настає нова вирішальна мить, коли ми знову здійснюємо як народ потужне відчайдушне зусилля для того, щоб вирватися із цієї цивілізаційної пастки, в яку ми потрапили, коли, боячись іти вперед, ми весь час озиралися назад і не лишалися на місці, а все більше і більше поринали у баговиння кризи. І шукали для цього найрізноманітніші пояснення, які не відповідали дійсності.

Ми можемо зараз іти вперед. Це страшно. Але завжди шлях вперед стає для нас натхненним, коли ми віримо у те, що ми зможемо пройти цю дорогу. За однієї умови ця віра здатна стати всепереможною: коли ми відчуваємо, що саме будуючи своє майбутнє на засадах Христового вчення, ідучи вперед разом із Христом, у Христовій Церкві ми зможемо подолати тих ворогів, які здаються сьогодні нездоланними, які хизуються силою своїх ядерних боєголовок і танків, які стоять біля наших кордонів. Ми здатні перемогти, коли ми із Христом.

Сьогоднішній день вчить нас розуміти, що сила, яка перемагає всі ядерні боєголовки і всіх диктаторів світу, – це сила віри у Христа і перебування із Христом. І саме ця сила, яку здобув апостол Фома, зробила його із слабкої, невірної, як прозвали ми його, людини, потужним місіонером, світло навчання якого осяяло майбутнє для мільйонів людей на Азійському континенті. І сьогодні, згадуючи про його подвиг, ми не засуджуємо його за ту мить слабкости, яку він виявив і яку описав євангелист Іоан, а дякуємо йому за те, що він дав кожному із нас урок віри. Урок віри у Христа, у власні сили, у власне майбутнє у Христі. Амінь.

(Переглянуто 62 разів, 1 переглядів сьогодні)