Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 5 травня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогоднішній день розпочинає новий етап у післявеликодніх днях. Вчора закінчився Світлий тиждень, і нинішня неділя навіть називається “Антипасха”, бо вона ніби урівноважує пасхальне свято, замикаючи цей особливий святковий тиждень. Але великодні свята не закінчуються. Вони триватимуть ще понад місяць, коли ми продовжуватимемо співати пасхальний тропар і вітатися словами: “Христос воскрес! Воістину воскрес!”. І навіть, після цього Великдень не зникне з нашого календаря, бо кожен перший день тижня в християнській Церкві назавжди став присвячений воскресінню Христовому.

Але сьогоднішній день — перехідний і особливий. Він впроваджує нас не просто в інший період церковного календаря. Він допомагає нам відчути іншу реальність присутности Христа у світі. Нам це трішки легше зробити, ніж апостолам, бо ми не бачили Христа в тілі, ми не жили в той час, коли Він проповідував, ходив по Юдеї. Ми знаємо Його тільки як Сина Божого, Який невидимо присутній у Святих Тайнах і назавжди очолює Церкву як її Глава. Для апостолів важко було звикати до цієї нової форми спілкування з Учителем. Вони звикли бачити Його біля себе, спілкуватися з Ним, розпитувати Його. І ось Його не стало! Учням треба було насамперед усвідомити таємницю воскресіння.

І тут ми стикаємося ще з однією загадкою. Хіба не міг Бог зробити так, щоб воскресіння сталося у такий собі театральний спосіб? Так, як, наприклад сталися чуда, пов’язані з Христовим розп’яттям, коли “завіса у храмі роздерлась надвоє від верху аж додолу, і земля потряслася, і зачали розпадатися скелі, і повідкривались гроби, і повставало багато тіл спочилих святих ” (Мт. 27:51-52). А тут нічого не відбувається, хіба що камінь, яким був привалений гріб, відпадає від нього. І то серед нічної пітьми цього майже ніхто не побачив. Тільки вояки — сторожа, яка налякалася, втекла, і потім, напучена синедріоном, почала говорити, що це учні прийшли й украли тіло Христа.

Не було інших свідків воскресіння! І пізніші явлення Христа не були пов’язані безпосередньо з чудом повстання із гробу. Ісус вже являється в новому тілі, в такому, що Його навіть не впізнали ані Лука і Клеопа, ні жінки мироносиці, які прийняли Його за садівника того саду, серед якого був розташований гріб. Чому це так? Чому Бог не дав нам якихось виразних видимих знаків?

Аж ось Христос приходить до Фоми для того, щоб йому, найбільш недовірливому серед учнів, пояснити: «Блаженні, що не бачили й увірували!” (Ін. 20:29). Саме в цьому полягає виклик воскресіння для кожного з нас. Ми не бачили і не повинні були бачити цього. Абсолютна більшість із нас не буде споглядати ніяких чуд на зразок воскресіння померлих чи раптового зцілення недужих. Чи ж зможемо ми, не пересвідчувані якимись особливими знаками, повірити? Це – іспит, який маємо проходити всі ми. Іспит, необхідний для того, щоб перевести нас в інший вимір сприйняття реальности, більш широкий, ніж матеріялістичний рівень.

Кожен із нас складається з видимого тіла і невидимої душі. Як хотілося б декому виміряти, зважити цю саму душу, причому не тільки фігурально, але й буквально! Мабуть, частина з нас читала про спроби зважити тіло людини перед смертю і після смерти й вирахувати, скільки міліграмів могла важити душа. Так само, як є науковці, що пробують визначити хімічний склад води до її освячення і після освячення, і встановити, в чому ж він змінився після освячення. Не змінилася вода фізично ні в чому. Не змінюється ні в чому фізично хліб — пресуществлене Тіло Христове — і вино, яке стається в таїнстві Євхаристії Христовою Кров’ю. Але тут ідеться про зовсім інші зміни — зміни невидимі, але від цього не менш величні. Зміни, що належать до реальности, недоступної для наших тілесних очей.

Важко вчитися відкривати цю реальність. А хіба легко нам було вивчати таблицю множення, іноземну мову, якісь важкі наукові закони? Але якось здолали й вивчили! А це — найскладніший і найпотрібніший із законів, необхідний нам для того, щоб зуміти бачити серцем. Бо віра — це наука споглядання серцем.

Не раз у мене, коли трапляється говорити про молитву як діялог, яким ми спілкуємося з Богом, і не тільки говоримо до Нього, а й слухаємо Його, питають: “Ну як же ми можемо почути, що Бог до нас говорить?” Власне, тут і вступає в дію наше серце! Бо серцем ми чуємо багато того, що не можемо відчути розумом. Часто серцем ми відчуваємо, добра це чи погана людина. Часом найменші, наймолодші з нас найкраще наділені цим талантом. Бо часто малесенька дитина інтуїтивно відчуває, з якою людиною вона має справу. Не обов’язково вона це може висловити. Але часто ми помічаємо, як немовлятко тягнеться на руки до доброї людини і ховається від людини, якій воно не може довіряти.

Віра не повинна бути сліпою. Вона ніколи не повинна переходити в простодушну довірливість. Для того, щоб вона була свідомою, нам треба мати мірку цієї віри. Саме такою міркою для нас є Христос. Він, входячи в Церкву і творячи Церкву Своєю присутністю після воскресіння, якраз і надає нашій вірі нового виміру: віра стає ключем до пізнання непізнаванного матеріяльними дослідними засобами. Христос у цьому нам сприяє. Він дає нам дари, які ми приймаємо у таїнствах хрещення, миропомазання, а особливо, коли сповідаємося і причащаємося. Кожен, хто щиро висповідався і прийняв після того причастя святих Христових Таїн, міг помітити в собі ці нові, незбагненні для нас якості, які роблять чуйним наше серце і відкривають його нам на присутність духовного, невидимого.

Ми часто просимо в Бога про чудо: про чудесну допомогу, про зцілення. Це чудо нам потрібне як знак того, що наша віра була почута. Але Христос застерігає нас через Своїх учнів: “Нехай станеться вам згідно з вашою вірою!” (Мт. 9:29); “Твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш!” (Мт. 15:28). Чудо прийде до нас! Прийде, напевно, не в тій формі, в якій ми сподівалися. Бо часто ми, як немовлята, вимагаємо собі того, що для нас може бути й шкідливим, і непотрібним. А Бог дає нам те, що є нам потребу.

Часто чудом стають непомітні зміни в нашому житті — як особистому, так і суспільному. Бо ті зміни, які відбуваються, стають подібними до зернини, про яку часто говорить Христос у Своїх притчах: зернини, яка непомітно проростає, щоб потім дати плоди.

Хай же віра, ніби зернина, западе в душу кожного з нас. І хай за тими знаками Божої присутности в житті Церкви, в нашому житті, які насправді щедро даються Христом, прийде до нас радість осяяння, яка позначила завершення зустрічі апостола Фоми з Учителем: “Господь мій і Бог мій!” (Ін 20:28), – радісним відкриттям присутности Бога, яке осяває все життя, трансформує особистість і змінює життєву стратегію людини. Амінь.

(Переглянуто 82 разів, 1 переглядів сьогодні)