Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 24 березня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Закінчився другий тиждень Великого посту. Він вже інший, відмінний від попереднього тижня. Бо якщо ми починали піст, натхнені вірою в те, що ми можемо змінитися, натхнені своїми добрими намірами, то другий тиждень приносить уже певну втому, розчарування в своїх силах. Приносить бажання заспокоїтися в духовному русі, зупинитися, перепочити, бо ще лишається аж п’ять тижнів, коли нібито можна встигнути надолужити те, що не встиг зробити досі.

І ось саме на цю неділю Церква пропонує нам замислитися над трагедією розслаблености, тобто паралічу. В сьогоднішньому євангельському читанні (Мр. 2:1-12) йдеться про паралізовану людину, яка лежала собі вдома й, може, вже не думала ні про що добре, змирилася зі своєю хворобою. Але раптом знайшлися четверо друзів, які підняли розслабленого, переклали на рядно й понесли до того дому, де був Христос. Бо вони чули, що Христос — це великий цілитель. Вони не знали, що Він — Син Божий, знали тільки, що Він допомагає позбутися людям від невиліковних хвороб. І навіть тоді, коли побачили, що натовп не дає їм увійти до цього дому, вони видралися нагору, розібрали дах і спустили рядно з хворим прямо перед очі Спасителя.

Саме завдяки їм, їхній енергії, їхньому небажанню змиритися з паралічем близької людини цей хворий дістав зцілення, дістав ще щось значно більше — прощення провин.

Здавалося б, що в нас немає підстав говорити про власний параліч. Але ми можемо спостерігати його в собі щоразу, коли (особливо з настанням більш поважного віку) нам вже не хочеться рухатися, зростати, змінюватися. Ми мріємо про те, що обережно називаємо стабільністю і що можна було б назвати прямо: стагнацією, закостенінням. Ми мріємо про майбутнє життя, звужуючи коло своїх бажань до того, аби не було гірше, аби нас ніхто не займав…

Це дуже небезпечний стан. Піст спонукає нас вирватися з нього, повірити в себе, повірити в те, що Бог здатен нас змінити і може допомогти нам позбутися задавнених провин, які здаються нам невиліковними. Ми можемо говорити тут і про суспільні хвороби. Здавалося б, зараз не час про них говорити, бо де-де, а в Україні сьогодні суспільство розбурхане підготовкою до майбутніх президентських виборів1, живе дискусіями про майбутніх кандидатів, вічами, які проводяться повсюди.

Але хіба не помічаємо ми в тоні тих, хто говорить про майбутні вибори, також відголосок цієї розслаблености, страху перед змінами: “Аби не було гірше, хай вже лишається все так, як було, ми не віримо, що може щось змінитися…”. Навіть коли говориться про тих кандидатів, які викликають у частини суспільства надії на зміни, хіба не простежуються теж у підтексті такі думки: “От хай він прийде до влади, візьме її і робить щось. Він зменшуватиме комунальні платежі, він знижуватиме ціни на газ, він каратиме корумпованих суддів, він робитиме все на світі за нас, а ми заспокоїмося і застигнемо в байдужости…”

І за цими думками ховається, можливо, найстрашніше – стагнація суспільства, соціяльна розслабленість, яка робить безнадійними будь-які вибори! Бо немає, не існує на землі такої людини, яка здатна була б здійснити за нас із вами трансформацію суспільства, подолання корупції, боротьбу за справедливі комунальні платежі і багато-багато чого іншого, про що повинні дбати всі ми, громадяни України. Хто б не був обраний, якщо ми залишимо його спокійно перебувати на своїй посаді, то життя в нашій країні й далі все гіршатиме. І все більше й більше буде соромно молодим людям тут залишатися, і все більше талановитої молоді тікатиме від нас за кордон.

Сьогоднішнє читання Євангелія допомагає нам зосередитися на місії Церкви. Ким ми повинні бути за цих умов? Чи включатися в суспільні дискусії? Ні! Ми повинні бути тими чотирма друзями, які підіймають розслабленого і несуть до Христа. Суспільство не помічає Його, воно не здатне відчути, що саме у Христі є розв’язання його проблем. У Христі, Який приходить не для того, щоб взяти на Себе все, що ми б мали зробити, а щоб нас заохотити, згуртувати, дати нам наснагу в святих таїнствах, напутити нас святим Євангелієм і відправити в дорогу до майбутнього життя. Але цю дорогу ми маємо долати самостійно.

І суспільству про Христа маємо нагадати ми. Ми маємо нагадати про відповідальність кожного громадянина, який і голосувати повинен не так, як підказує йому розрахунок, а так, як закликає йому совість, голосувати за тих, хто з погляду християнського сумління здається найкращим кандидатом. Голосуючи, кожен мусить пам’ятати: виборами високопосадовців не завершується, а тільки розпочинається суспільна відповідальність кожного з нас. Особливо відповідальність християн, церковних людей, які повинні бути закваскою, що змушує зростати, формувати у хліб тісто нашого суспільства.

Бути тією закваскою, яка змушує жити по-християнському, змушує пам’ятати про євангельські цінності, яка змушує кожного з нас приймати на себе частинку загальної відповідальности і рятувати суспільство від найстрашнішої хвороби, якою є бездіяльність, розслабленість, суспільний параліч. Амінь.

1 Перший тур президентських виборів мав відбутися за тиждень, 31 березня 2019 р.

(Переглянуто 87 разів, 1 переглядів сьогодні)