Ap.-Foma-Navernennya

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 12 травня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Ми нині перебуваємо у піднесенні великодніх свят. Це піднесення триватиме ще більше тридцяти днів – до Вознесіння Господнього. Але, поволі віддаляючись від самого дня світлого Христового воскресіння, ми починаємо усвідомлювати не тільки велич самої події, але і складність її сприйняття, складність сприйняття на віру.

Справді, давайте щиро зізнаємося: який близький і зрозумілий нам, сучасним людям, апостол Фома! Він справді виявляє риси, ціновані в позитивній науці: критичність мислення, дослідну перевірку того, про що розповідали йому інші. На перший погляд, він виглядає правим. Але чому ж тоді вислів “Фома невірний” в нашій повсякденній мові став прозивним і швидше зневажливим? Чому і сьогодні Євангеліє розповідає про цей епізод із явним осудом, а слова Спасителя наводить як докір Фомі (Ін. 20:19-31)?

Кому не повірив Фома? Він не повірив церковній спільноті. Він не повірив своїм друзям. Він вимагав перевірити те, що вони йому говорили. І саме брак віри, брак довіри до Церкви став вадою, на яку вказав Фомі Спаситель. Фома виправить цю ваду. Він буде провадити активну місійну працю, стане одним з найдіяльніших апостолів. Він зайде так далеко на схід, що і сьогодні кілька мільйонів християн в Індії вважають себе нащадками охрещених Фомою предків.

Отже, цей докір не є осудом. Він є підказкою. Підказкою про те, що є справжнім пріоритетом. Хіба ми не розуміємо цього? Нам здається, що не розуміємо. Але в своєму буденному житті ми також беремо на віру дуже багато речей, які не спроможні перевірити. Ми не були присутні десь на місці події і віримо тому, що нам розповідають журналісти, показуючи репортаж про цю подію у новинах. Ми не жили кілька сотень років тому і віримо тим авторам, які описують нам історію тих часів. Ми не знали багатьох наших родичів, але високо цінуємо нашу родинну традицію, вірячи тому, що нам розповідали батьки, дідусі й бабусі.

Ми маємо вірити тому, хто заслуговує на довіру. І Христос вказує на церковну спільноту, на громаду апостолів, котра несе правду про воскресіння, як на безпомилкове джерело, що йому ми можемо і зобов’язані вірити. Ніхто не бачив самого воскресіння. Але і жінки мироносиці, і апостол Петро повірили ангелові, повірили першим звісткам, які прийшли про воскресіння, і потім вони вже передали їх нам.

Віра завжди виступає ключем до пізнання того, що в принципі неприступне для наших звичайних людських органів чуття. І місія Церкви – відкривати перед нами правди віри. Не приносити факти, не засвідчувати археологічними чи якимись іншими документами реальність постаті Христа в історії, не знаходити документальні відомості про Його апостолів, а передавати те, що ми можемо прийняти на віру, а можемо й відкинути. І ось це є найсерйозніше випробування для християнина, випробування для сучасної цивілізації, яке вона долає так важко і без особливого успіху. Ми всі вчимося пам’ятати про примат віри, але, водночас, пам’ятати про те, що вірити можна не всім довкола, а тільки тим, хто підтвердив свій авторитет і своє право стати передавачем правди.

Дуже прикметно, що часто люди, які не довіряють тому, хто заслуговує на довіру, – не довіряють церковній спільноті, – стають жертвами звичайних шахраїв. Скільки людей, які відійшли від Церкви, опиняються в найбезглуздіших сектах! І нам доводиться тільки дивуватися тому, як звичайна освічена сучасна людина могла потрапити на гачок шарлатанів? Початок цього – у кризі віри.

Відмова вірити Церкві штовхає до легковажности, до довіри тим, хто протистоїть Церкві. Набуває значення і така звичайна людська впертість, коли, всупереч переконливій правді Церкви, людина йде до її опонентів.

Ми пройшли зараз дуже важкий тиждень (вшанування жертв Другої світової війни). Тиждень, який особливо складний для тих, хто втратив своїх рідних людей під час останньої війни. І для нас усіх – для тих, хто згадує конкретних людей, котрих ніколи не бачили і котрі клали своє життя, сподіваючись, що захищають своєю жертвою нас з вами, – для нас боляче дивитися, як їхні імена, їхня спадщина обертаються на предмет для фальсифікацій. Як замість тих справжніх, реальних ветеранів, що їх ще пам’ятають старші із нас, нам пропонуються якісь ряжені, які одягають на ці дні неіснуючі ордени і медалі, аби бути суголосними з тими, хто організовує цей парад марноти.

Це також спроба втекти від реальности, від суворої правди, про яку говорять нам варті довіри джерела: наші з вами родичі й знайомі справжні ветерани, які пережили воєнний час і які ніколи не будуть виступати з красивими декламаціями про минуле.

Ми завжди обираємо між вірою і невір’ям. І немає тут жодного посередника. Якщо ми втрачаємо віру, тоді ми губимо і сенс життя, губимо сенс руху вперед, бо сенсу нашому життю надає воскреслий Христос, Який очікує нас на порозі майбутнього вічного Царства. І тоді, коли ми втрачаємо віру, ми починаємо тікати від цієї реальности. Ми починаємо будувати собі якісь штучні віртуальні палаци. Ми можемо прикрасити їх чим завгодно. Але вони будуть не більш справжніми, ніж ті штучні квіти, які зараз продаються на кожній автобусній зупинці.

Сьогоднішній день показує нам великий дар віри, яким Христос обдаровує нас, Свою Церкву. Обдаровує як найважчим набутком. І Він вчить нас на прикладі апостола Фоми, наверненого цим прикладом, цінувати віру. Христос вчить пам’ятати завжди, що віра допомагає там, де нам бракує нашого звичайного людського досвіду – досвіду нашого короткого і обмеженого на особисті враження життя.

Хай же і сьогоднішній день допоможе нам розкрити в цій вірі надію на майбутнє, відкрити в ній певність у присутності розіп’ятого і воскреслого Христа тут, у нас, у нашій церкві. Відкриє нам перспективу руху разом із Ним у далеку далечинь, яка відкривається перед нами у сяйві воскресіння. Амінь.

(Переглянуто 37 разів, 1 переглядів сьогодні)